Він відправив мені зображення Черіси.
-- Вона в сусідній кімнаті. Разом з моїм другом. Його звати Хольгрен. Я буду тобі дуже вдячна, якщо ти знищиш істоту, яка їх мучить і забереш їх з цього клятого місця, якомога швидше. Мені потрібно справитися з тріщиною і Ножем.
Він кивнув, поклав руку мені на плече. Стиснув так, що в мене заболіли кістки.
В нього був сумний вигляд.
-- Ти цього не переживеш, так?
Він знизав плечима, показав мені зображення свого дерева. Листя сохло і опадало сотнями.
-- Тоді краще поспіши.
Він показав мені ще одне зображення міста. Будинки топилися як свічки. Люди падало замертво на вулицях без видимих причин. На вулиці Сов раптово з‘явилася і все змила ріка крові. Послання було цілком зрозумілим. Захисна оболонка тріщини з тріском провалювалася.
-- Думаю, мені краще теж поспішити.
Він ще раз міцно стиснув мене. Тоді вийшов з тієї гнітючої кімнати, щоб заопікуватися особою найдорожчою для нього і особою найдорожчою для мене.
Я була задоволена. Настав час.
Десь глибоко в душі, під усім тим розбитим склом, про яке говорив Аітер, я завжди знала, що це місто прикінчить мене. Але мені ніколи не прийшло б до голови, що я зможу забрати з собою творця всіх моїх бід.
Я потягнулася до енергії, до можливості захованої в тріщині, і вона, як завжди, радо відгукнулася.
Що б ти не намагалася зробити, в тебе нічого не вийде, сказав мені Ніж. Єдиний спосіб врятувати себе і місто, це підняти мене.
Мене переповнювала енергія. Шкіра аж свербіла від неї. Я почувалася як наповнений по вінця бурдюк вина.
Що я могла? Все що завгодно. Все що завгодно в межах моєї здатності контролювати цю енергію. Все що завгодно в межах моєї фантазії й сили волі. Саме це і є магія, як колись давно пояснював мені Хольгрен. Перетинання сили волі мага і енергії. Ти повинен твердо вірити в зміну, яку намагаєшся нав‘язати реальності, й володіти грубою силою, щоб зробити цю зміну незворотною.
Зібравши всю до останнього клаптика свою волю і концентрацію, я припинила існування себе, Ножа і тріщини.
Магія, яку я черпала з тріщини, залишила мене. Наскільки я могла судити, більше нічого не змінилося. Я надалі відчувала десь під собою тріщину, велетенську, безмежну. Ніж надалі стирчав у трупі Телемарха. Кімната, в якій я стояла, не змінилася анітрохи.
Що ти натворила, Амро?
-- Добре питання. – Я підійшла до дверей, що вели в передпокій.
Відчинила.
Передпокою не було, ані істоти, чи Хольгрена, чи Черіси. Не було нічого.
Буквально нічого. Порожнеча, чорніша чорної землі, за винятком хмари вируючого, золотого світла далеко внизу.
Я припустила, що це тріщина.
-- На волохаті яйця Керфа, -- сказала я.
Що ж. Гадаю це добре, що я не відчуваю нетерплячки чи нудьги.
-- Так? І чому це? – Але я не дуже прислухалася до нього. Я вдивлялася в порожнечу.
Ти вирвала нас з часу і простору. Вітаю у вічності.
-- Я застряла з тобою на цілу вічність? Просто чудово. Дідько, я була впевнена, що просто припиню існувати.
Стосовно решти реальності ми таки припинили існувати. Звісно я можу повернути нас. Якщо ти мене піднімеш.
-- Я швидше відкушу собі язика і вдавлюся ним.
На це Ножу було нічого сказати.
В той момент я говорила щиро. Я буквально воліла померти, ніж повернутися до реальності з тією штуковиною в руці. Але що буде через кілька днів? Якщо в цьому місці, в яке я нас закинула, діяв час і його наслідки, то я буду страшно голодна і вмиратиму зі спраги. Я буду у відчаї.
Краще не ризикувати.
Я витягнула золоту марку і шпурнула її в чорноту за дверима. Дивилася як монета летить від мене, світло тріщини відбивається від її поверхні, аж поки вона не зникла з поля мого зору.
Амро. Не роби нічого, що не можна змінити. Добре подумай.
-- Але в цьому весь сенс, -- сказала я, наближаючись до тіла Телемарха. – Зробити щось, що не можна змінити, щоб у мене не було можливості передумати.
Я схопила Аітера за брудну щиколотку і стягнула з трону, старанно уникаючи випадкового контакту з Ножем.
Я навчив тебе не здаватися. А без мене тобі не вижити.
-- Ось в чому твоя головна помилка, -- сказала я, тягнучи до дверей тіло Телемарха і Ніж, встромлений у його груди. – Я – не з тих, що здаються. Якщо я підніму тебе, то мене вже не буде. Я тебе не переживу. Тому ти повинен зникнути.
Тоді давай знайдемо компроміс.
-- Компроміс? З тобою? – В моїй голові промайнув образ. Кістки під напівзігнилим столом. – Ніколи.