Поки я була всередині, труп Корбіна забрали, а більшість крові змили. Проте в повітрі досі висів сморід, а Кістка без ентузіазму завивав. Я забрала свої ножі в Джарвіса, який безсумнівно сподівався, що я їх забуду. Марні його сподівання. Вони були ідеально збалансовані під мене, й дорого мені обійшлися.
Клятий пес не переставав завивати, поки ми не відійшли на кілька кварталів. Я тягнула його за нашийник. Доведеться купити якусь мотузку. В мене від нього знов починала боліти голова.
-- Заради засохлих яєць Керфа, -- плюнула я, шокуючи добродушну бабусю, що проходила повз мене.
Еламнерцю Гейрусу доведеться почекати. Чорт, я навіть не могла ризикнути й повернутися додому, не позбувшись прощального подарунка Клюге. Мені була потрібна власна магія.
Я вирушила на кладовище. Пора побачитися з Хольгреном.
Розділ 5
Хольгрен Анградо перебрався на другий беріг ріки Оз і жив чортзна-де, на краю кладовища. І звичайно мені довелося пертися туди пішки. Жоден екіпаж не хотів мене підібрати, поки я тягнула за собою сорок кілограмів спотвореного шрамами пса, який пускав слину. Від Шовкової вулиці до Доньчиного моста було дві години ходьби, в найспекотніший, як мені здавалося, день року. Поки ми туди долізли, пропала решта ранку і в мене був мерзенний настрій. Принаймні Кістка перестав завивати.
Люсернійці майже нічим не відрізняються від інших, поки не йдеться про смерть. Я сама народилася у Белларіусі, тому не дуже розумію їхнє дивне зациклення на церемоніях і ритуальних обрядах та їхні своєрідні ідеї про потойбічне життя, але їм подобається.
В Люсернісі тільки одне справжнє кладовище: Місто Мертвих. Це величезний некрополь, що впирається в південний беріг ріки Оз. Його велетенська гексагональна стіна з алебастру, висотою в десять чоловік, тягнеться без кінця. Люди приходять відвідати, послати листи дорогим покійникам, проводять свята літнього сонцестояння. Як в кожному місті, тут є багаті дільниці й бідні дільниці. І як в кожному місті, якщо ти не платиш ренту, тебе викидають. Як наслідок, поля завалені трупами.
Тих, чиї сім‘ї не хотіли чи не могли заплатити щорічний податок на поховання, викопували, а їхні тіла без жодних церемоній звалювали на міський склад трупів. Що, наскільки я розумію, трохи так, наче тебе вигнали з цивілізованого чистилища і вкинули в якусь не надто приємну яму в одинадцяти колах пекла. Взявши до уваги сморід, в це легко повірити. Як на мене, мертвий це мертвий, а що буде з твоїм тілом не має ніякого значення, але як я вже казала, я не тутешня.
Хольгрен був єдиним магом, якого я знала настільки добре, що мені не хотілося з криками втекти від нього. Мені ніколи не зрозуміти, чому він вирішив поселитися поруч з полем заповненим трупами в різних стадіях розкладу. Але я ніколи його не питала. Боялася, що він може сказати.
Я тягнула Кістку по пильних дорогах, повз самотні халупи, що зрідка траплялися на північний захід від річки Оз. Дім Хольгрена був низьким, довгим і темним, з дахом критим сірим шифером. Здавалося, що він от-от завалиться під власною вагою. Я підійшла до вхідних дверей у халупу, повз розбиті статуї й мертву траву, які слугували йому за садок, й гримнула древнім дверним молотком з міді. І чекала. І чекала.
Я вже збиралася постукати ще раз, коли двері зі скрипом відчинилися, виявляючи тільки морок. З іншого боку нікого не було.
-- Хольгрене? – погукала я. – Це я, Амра.
Тиша. Я знизала плечима, і Кістка та я перетнули поріг. Мої очі пристосувалися. Гадаю, це була звичайна світлиця. Більш-менш. Диван, порваний і весь в пилюці. Вишукані столики вкриті пожовклими мереживними серветками. Порцеляновий чайник розмальований ліліями й мальвами. Засохлі квіти в надщербленій вазі. Потертий килим. Менш звичайними були черепи й анатомічні атласи, карта одинадцяти кіл пекла в рамці, засушена, схожа на лапу Рука Слави, що випромінювала слабке, блакитне світло з-під скляного ковпака, банки, в яких зберігалося щось, що не мало права смикатися і хлюпати десь на периферії мого поля зору. І в кімнаті було набагато холодніше, ніж можна було сподіватися.
Хольгрен мені подобається. Я навіть довіряю йому, певною мірою. Але він все одно маг, а перебувати поруч з магом, це як перебувати поруч з “прирученим” левом. Ніколи не можна повністю розслаблятися. Вони надто могутні, й надто непередбачувані. Їхня мотивація надто незрозуміла.
-- Хольгрене?
-- Зажди хвильку, -- пролунала приглушена відповідь з-за дверей позначених знаками, що корчилися і звивалися, коли я на них дивилася. Я зіщулилася і сіла на диван. Кістка поклав свій твердий, мов камінь череп мені на коліна. Майже відразу мої штани намокли від слини. Я зітхнула і подряпала його за шерехатими вухами. Там, де Джарвіс лупнув його була ґуля, а так, начебто, все було гаразд.