-- Є ще дещо. Корбін був якимось аристократом. Здається, чорною вівцею.
-- Я знаю.
-- Тоді ти знаєш, що його сім‘я наробить галасу. Естро, покотяться голови. Вважай на себе, гаразд?
-- В мене є друзі, які вважають своїм обов‘язком захищати мене від будь-яких неприємностей. Але дякую за турботу.
Ми ще трохи посиділи, в незатишній для мене тиші. Думаю, вона навіть не помічала, що я все ще була поряд, поки я не встала, щоб йти.
-- Що ти збираєшся робити? – запитала вона.
-- Я? Змушу еламнерця заплатити.
Її погляд став твердим.
-- Зроби все, щоб він заплатив. Якщо щось потрібно, заходь. Тільки… щоб він заплатив.
Я кивнула.
-- Дай мені трохи часу, перш ніж почнеш шукати, гм, альтернативні варіанти, добре?
Вона невесело посміхнулася.
-- Скільки б часу не було потрібно, Амро. Корбін любив тебе. Довіряв тобі. Бачу, що це почуття взаємне. Затрать скільки потрібно часу, але зроби все правильно. Проте якщо з якоїсь причини не зможеш, дай мені знати. Щоб я могла вжити заходів. Домовились?
-- Ага. Це чесно.
-- Що будеш робити з тією жахливою статуеткою?
-- Ще не знаю. Може переплавлю. Може продам. Може викину в Оз.
Вона кивнула з кам‘яним обличчям.
-- Якщо надумаєш… позбутися її, Амро, я готова нею зайнятися. Принаймні це я можу зробити для тебе.
-- Дякую. Якщо щось, дам тобі знати.
Я пішла до виходу. Естра Хейг далеко не найгірша особа, яку варто мати на своєму боці. Вона мала певні впливи у Люсернісі. Її зв‘язки охоплювали всі суспільні верстви, від жорстоких вбивць до суддів Таємного Суду, аристократів і голів купецьких сімей. Хай йому пекло, хтозна, може вона була на ти з самим лордом Морно.
Я кинула на неї останній погляд. Все та ж немолода красуня, але за час нашої короткої розмови щось в ній згасло. Вона сиділа так само непорушно, але одна доглянута рука побіліла, стискаючи шовкову серветку.
Розділ 8
Залишилося знайти безпечне місце, щоб заховати ідола. Я не збиралася брати його з собою на розвідку вілли Гейруса, і вже точно, хай йому грець, я не збиралася залишати його вдома. Кращого місця, ніж житло Хольгрена я не придумала.
Я зайшла до м‘ясника і купила відходи з кістками для Кістки. Він залишався моїм підопічним, і я не хотіла зловживати шляхетними поривами Хольгрена. Тоді я знайшла екіпаж, що погодився підкинути мене аж до Доньчиного моста, а решту шляху пройшла пішки.
Коли я постукала, пролунав глухий гавкіт Кістки. Цим разом Хольгрен сам відчинив двері, Кістка намагався протиснутися повз його ноги. Хольгрен соромливо посміхався. Мені здалося вони не надто вжилися. Кістка шкірив зуби, пускав слину і товк хвостом об одвірок. Я погладила його по голові. Це було як гладити вкритий хутром камінь.
-- Привіт, Амро. Що там в тебе?
-- Ласощі для тварюки. – Я передала йому пакунок від м‘ясника. – А ще принесла ту штуку, про яку ми вчора розмовляли.
-- Чудово. Проходь, проходь. Сьогодні спекотно, вина хочеш?
-- Не відмовлюся.
Я зайшла і сіла на вкритий пилюкою диван.
-- Сьогодні вранці заходив інспектор Клюге.
-- Як пройшов візит?
-- А, нормально. Він питав про якусь Марфу. Я сказав, це моя сестра, приходила віддати мені пса. Ми трохи побалакали, він запитував про Корбіна. Я йому нічим не зміг допомогти, тож він пішов собі.
Він простягнув мені склянку. Сухе Каріборське. Не з дешевих.
-- Пробач, що привела до тебе інспектора, Хольгрене.
Він відмахнувся.
-- Радий, що ти його привела. Я про пса.
-- То ви з Кісткою подружилися?
-- Я вже встиг забути, як приємно мати компанію. В мене не було пса від… давно не було.
-- Рада, що ви знайшли спільну мову. Хоча вчора вночі він міг стати мені в пригоді.
-- Так?
Я розповіла йому про свого візитера. Він похитав головою.
-- Боюся, я й гадки не маю, що це. Ніколи не чув про щось схоже на твій опис. Гролі – людиноподібні, й вони блідого сірого кольору, але кров у них червона, як в тебе чи мене, і в них немає ніяких наростів на голові чи руках. І вони не підходять до людського житла ближче, ніж на сімдесят кілометрів, якщо тільки не збираються спалити його дотла.
-- Що б це не було, я впевнена, воно полювало за цим. – Я розгорнула жабу і передала йому. – Здається, мій грабіжник якимось чином може відстежувати цю статуетку. Доказів у мене немає. Просто не уявляю іншої причини, чому воно намагалося прокрастися через вікно.
-- Важко сказати. Цілком може бути, що ти маєш рацію. – Хольгрен взяв її, і на його обличчі промайнув дивний вираз. Він поставив статуетку на столик і несвідомим жестом витер руку об сорочку. – Це щось важливіше, ніж здається на перший погляд, Амро. Щось неприємне. Щось небезпечне.