Він знизав плечима і почав пити прямо з глечика.
-- Тобі не потрібні гроші. Тобі не потрібне місце, де зупинитися. То чого тобі треба, Корбіне?
Він зітхнув, поліз у простору сорочку — мені здавалося, що там щось випирало – і витягнув щось невелике, загорнене в необроблений шовк. Розміром приблизно в два кулаки, складені разом. Протягнув мені.
-- Хай побуде поки в тебе.
Я не взяла.
-- Що це?
-- Майно набуте незаконним шляхом, а ти як думаєш? Але я заслужив його, Амро, і набагато більше. Проте, це все, що мені вдалося здобути. Поки що.
Я взяла пакунок з його рук. Неохоче. Мене вразила вага. Не дивлячись, я знала, що це золото. Я розгорнула пакунок, переконалася, що мала рацію. Це була маленька статуетка, такої гидоти я ще не бачила.
Я тримала розпухлу жабу, попереду дві лапи, на місці задніх – хвіст. Зерниста шкіра. Два маленьких злих ока – погано ограновані смарагди. Вона пожирала крихітну золоту жінку. Жінці це явно не подобалося. Видно, митець з власного досвіду знав, що таке муки, бо не дивлячись на в цілому грубе виконання, її мале обличчя виражало саме їх. Все крім голови й однієї руки вже знаходилося в животі чудовиська. Рука була піднята вверх в жахливій пародії на прощання. Не думаю, що саме такого ефекту добивався митець.
-- Звідки в тебе ця гидота?
-- Яка різниця? Коли я виходив, навколо мене все і так обвалилося, -- він нахилився вперед. – Це частина замовлення, Амро. В нього входив з десяток предметів. Я здобув всі, а це було нелегко.
-- Де решта? – запитала я.
Він насупився.
-- Клієнт мене кинув. Вся решта в нього, але цю він хоче найбільше. Настільки, що я тримаю його за яйця, -- його обличчя проясніло і він засміявся. – Я виб‘ю з нього все, що він мені винен плюс компенсацію за моральні збитки. Загалом три тисячі золотих марок, і я дам тобі сотню тільки за те, що ти кілька годин доглядатимеш за цією цяцькою.
Я нахмурила брови. Я знала Корбіна вже три роки; він був добрим злодієм і доброю людиною. Худий як тріска, з личком, від якого всі дівчата шаріються і прикривши рот долонями, шепочуть одна до одної, і яке приваблює довгі пильні погляди жінок. В нього найдовші вії, які я коли-небудь бачила в чоловіків чи жінок. Він легко напивався, тому пив мало, хоча й любив виставляти. В нього делікатні пальці й хвилясте волосся кольору меду, і коли певної ночі я сказала йому “ні”, коли він надто розпустив руки, мені не довелося підкріплювати свої слова ножем і я більше ніколи не мусила повторюватися. Раз чи два я пошкодувала, що була такою непоступливою, але це був слабкий, меланхолічний жаль. Гру “а якби” грати не дуже весело.
Проте, Корбін був не самою розумною людиною, яку я коли-небудь зустрічала. Не дурнем; дурні злодії довго не живуть. Але його хитрість була ситуативною. Коли йшлося про людей, він ніколи так насправді не розумів, на що вони здатні. А може просто не хотів вірити, що те, на що люди здатні, це правило, а не виняток.
-- Амро? Це ж легкі гроші.
-- Надто легкі, -- відповіла я, сьорбнувши вина.
-- О, Боги, жінко! Я гадав ти не проти заробити лишню копійчину, а мені потрібен хтось, кому я довіряю. Але якщо ні… -- він потягнувся по статуетку, але я ляпасом відкинула його руку.
-- Я не сказала “ні”.
Корбін посміхнувся, показуючи надзвичайно прямі, надзвичайно білі зуби. В мене відразу виникло бажання кинути ту гидоту йому в обличчя. Але сто марок не та сума, від якої я могла так легко відмовитися. Хоча, треба було. А йому потрібно було відмовитися від своєї безнадійної затії.
-- Одна умова, -- сказала я. – Розкажи мені кого ти шантажуєш.
Йому це не сподобалося. Клієнту гарантувалася анонімність. В нашому бізнесі це ледь не єдине правило. Він насупився.
-- Ну, давай, Корбіне. Сам сказав, що вони намагалися кинути тебе на гроші.
-- Правда. Але навіщо тобі знати?
-- Бо якщо я збираюся запхати палець у воду, то хочу знати, що в ній плаває.
-- І чи є в нього зуби. Гаразд, це справедливо. Це еламнерець на ім‘я Гейрус. Я тільки знаю, він багатий, як чорт рогатий. Найняв віллу на Джакос-Роуд, розташовану на кручі. Оточив себе найманцями, а всю брудну роботу для нього виконує дрібний посіпака, горбань, якого звуть Бош. Саме з Бошем я мав справи. Особисто з еламнерцем не зустрічався.
Ніколи не чула жодного з імен.
-- Цей Бош місцевий?
-- Люсернієць, але не думаю, що з самого міста. Судячи з акценту він з півдня.
-- Ще одне. Звідки походять статуетки?
-- Я забрав їх зі старого-престарого храму в Гол-Шен, на болотах. Як я вже казав, його більше не існує. Я ледь накивав п‘ятами живим і неушкодженим. Не найкращі миттєвості мого життя. – Він знов ковтнув Тамборського Елітного і заткнув корок. – Ще якісь запитання?