Деякі злодії воліють носити з собою багато складних інструментів. Я волію подорожувати порожняком, якщо тільки не знаю, що мене ніхто не потурбує, або якщо не потрібно принести щось для конкретного завдання. Це була розвідка, і можливо вбивство, а не крадіжка. Я вб‘ю еламнерця, якщо зможу, але я не розраховувала, що мені так пощастить. Поки не проберуся в середину, важко сказати, які в мене шанси. Я натягнула маску на обличчя і взяла в руки кішку.
Найнебезпечніша частина роботи з кішкою це шум. В глуху ніч сталь по каменю видає характерний звук. Ось чому я загортаю свою в бавовняну тканину. Якщо кинути її добре, то зубці зачепляться через тканину, якщо ні, то не доведеться переживати, що сталь заскрегоче по каменю, коли ти потягнеш кішку назад, щоб кинути ще раз. Правда зараз, коли внизу шумів прибій, мене це не надто турбувало. Навіть кажан навряд чи почув би щось.
Я притулилася спиною до стіни, і з мотком шовкової мотузки в руці, високо підкинула тризубу кішку. Вона перелетіла через стіну, і я почала намотувати мотузку. Кішка зачепилася, і я потягнула сильніше, нарешті навалилася всією вагою. Кішка втрималася. Пощастило з першого кидка. Я трохи переживала, що скло може прорізати мотузку. Та на це не було ради.
Рукавиці були такі грубі, що мішали мені, але я досить швидко вилізла по мотузці нагору, і оглянувши пітьму в пошуках якогось руху, обережно і тихенько очистила широку ділянку стіни від скляних уламків. Тоді я лягла животом на стіну, повернула кішку в інший бік і спустила мотузку на подвір‘я вілли.
Існував шанс, що хтось зауважить мотузку, але існував ще більший шанс, що коли я виходитиму, мені доведеться поспішати, а кидати заново кішку, поки люди будуть намагатися вбити мене, мені не хотілося. Ти прораховуєш шанси, а тоді пробуєш своє щастя. Я встала на стіні, зісковзнула вниз, якусь мить повисіла на кінчиках пальців, а тоді тихенько зіскочила в тінь біля стіни. Так тихо, як тільки могла, я наблизилася до темного, закритого віконницею вікна.
Ножем я відсунула засув на віконниці, а тоді кінчиком ножа легенько штрикнула далі. Ніякого скла, ніяких вікон з пергаменту. Тільки зламана віконна рама, що починалася на рівні пояса.
Я прислухалася, заглянула в щілину у віконниці. З іншого боку темрява і тиша, спокій притаманний порожній кімнаті без жодних ознак життя. Я вирішила ризикнути і прокрастися в кімнату. Коли я ледь відчинила віконницю, достатньо, щоб протиснутися, то кімнату все одно залило місячне світло. Я завмерла.
Я майже не помилилася на рахунок кімнати. В ній не було жодних ознак життя, але вона була не зовсім порожньою.
На підлозі лежав труп якогось чоловіка з кинджалом в серці. Судячи з шовкового халата, темної шкіри й намащеного оливою, кучерявого волосся, це був еламнерець. Хтось крейдою намалював на паркеті навколо нього захисне коло. Крові не було. Проте на обличчі трупа застигла божевільна посмішка. В кімнаті відчувалася неприємна атмосфера… ворожості. Наче саме повітря всередині бажало мені зла. Злі, злі чари, які, мабуть не варто випробовувати.
Ще один нічний метелик пролетів повз моє плече у кімнату і відразу впав на підлогу, мертвий.
От, лайно.
Тоді щось вдарило мене, раз, другий, з диявольською швидкістю. Я відчула в плечі спалах нестерпного болю та жорстокий удар в голову, і провалилася в чорне провалля непритомності, я знов відчула, як жовч безпричинної ненависті закипає в мене в горлянці.
Розділ 10
Не знаю, скільки часу була у відключці. Не довго. Місяць не зрушив зі свого місця в небі. Я сіла, приголомшена, мене бив озноб. Плече палало. Я була здивована, що досі жива. Що мене вдарило?
Істота, яка намагалася прокрастися в мій дім. Цю раптову, божевільну, всепоглинаючу ненависть так просто не забудеш, не переплутаєш.
Цікаво, чому вона не вбила мене. Якби в мене був шанс, я б точно її вбила. З цим почуттям, яке вона в мене викликала, коли була поруч, я б проповзла крізь вогонь, щоб перерізати їй горлянку.
Я знизала плечима. Зараз не час філософствувати. Я оглянула себе і виявила ґулю на голові й скривавлене плече.
І зник мій кинджал. Я обшукала все навколо себе у темряві під вікном, думала, що випустила з рук. Кинджала не було. Я знизала плечима і зітхнула. Ще один ніж втрачений через цю істоту.
-- Гаразд, -- видихнула я. – На одну ніч досить, Амро.
Я закрила віконницю і рушила назад до стіни.
Вилізти на стіну була справжня мука. Я викинула ранець в море. В ньому не було нічого незамінного, а я не збиралася намагатися пролізти з ним по кручі. Трохи повагавшись, я викинула просякнуту потом маску слідом за ранцем. Тепер, якщо хтось побачить моє обличчя, мені й так гаплик.