Я завмерла з ложкою на півдорозі до рота.
-- Агресивний?
-- Ні.
-- Молодий хлопчисько? Лисий? Балахон чернця?
Він засміявся.
-- Зовсім ні. Але з ким ти тільки не водишся, га?
Я загарчала.
-- Говори вже.
-- Молода жінка. Гарненька. Дуже, дуже гарненька.
-- Шльондра, -- втрутилася Міра.
-- Гарненька шльондра. Хто б міг подумати.
-- Чорне волосся. Зелені очі. Якісний одяг.
-- Я не знаю ніяких… -- Заждіть. Дівчина з Мрії. Дівчина Естри. – Чого вона хоче?
Естра знала, як мене знайти, якщо виникне така потреба. Чому ця дівчина блукала по місту, розпитуючи про мене?
Алан знизав плечима.
-- Каже, що в магазині Локвуда на тебе чекає пакунок.
-- Я гадки не маю про що йдеться, і зараз не маю часу на, гм, шльондр, -- сказала я, дивлячись на Міру, яка закотила очі.
Овін зібрав тарілки і тоді Міра прогнала обох чоловіків з кухні, щоб перевірити мої рани. Змінила перев‘язку на плечі, ще раз змастила тією клятою настойкою, потім розтерла мазь. Насупившись, зняла з полички пакунок. Всередині були мої ножі, пара штанів, які вона вшила для мене, мій старий пояс, полотно для перев‘язки, ще одна пляшка настойки для катування і банка кінської мазі. Біля дверей стояли мої почищені черевики. Міра допомогла мені одягнутися, і дивилася осудливим поглядом, як я ховаю різноманітні ножі в різноманітні місця. Вона стала першою особою, яка коли-небудь бачила цей своєрідний ритуал.
Міра стояла переді мною, руки в пишні боки, і сердито дивилася.
-- Я зробила все, що могла. Змусила тебе відпочити й поїсти – ну, може поїсти не змушувала – і доглянула твої рани. Знаю, що довше мені тебе не затримати. Ти як клята кішка, Амро. Якби я прихистила тебе від дощу, ти б нявкала, щоб тебе відпустили.
-- Міро…
-- Тихо, я ще не закінчила. Ти мені подобаєшся, Амро, і я твій боржник за життя чоловіка. Ти порядна і добра, хоча й сувора. Я не схвалюю те, чим ти займаєшся і те, як ти живеш. Алан найбільший впертюх, якого я тільки знала, може, за винятком мого батька, але навіть він як правило не шукає клопотів. Ти закінчиш мертвою в провулку, Амро Тетіс, або повішеною на площі Харада. Але так не мусить бути. Під цим дахом завжди знайдеться місце для тебе, коли тільки захочеш. Проте ти повинна захотіти. Тепер йди.
Я на мить обійняла дорідну жінку і пішла. Може десять, дванадцять років тому я б прийняла її пропозицію. Коли зрізала гаманці й крала хліб, щоб вижити. Тепер? Вже було пізно задумуватися про іншу професію, жити якимось іншим життям. Що мені було робити? Вийти заміж за Овіна, ростити дітей, займатися кухнею, пранням і фінансами?
Ні, Міро. Дякую, але ні. Ти запропонувала добре, безпечне, чесне життя.
Але таке життя не для мене. Вже ні. Вже дуже, дуже давно. Але вислизаючи з майстерні Алана в ніч, я пригадала сміх і веселу сварку, що лунали з-за стола в кухні, коли я спускалася по сходах. І зрозуміла, що в моєму житті була пустка, місце, яке повинна заповняти сім‘я. Як вибитий зуб. Або відрізана кінцівка.
Розділ 11
Кілька наступних днів я одужувала. Я навіть близько не підходила до дому, чи своїх звичних місць. Натомість я зашилася в одній зі своїх криївок, мансарді на третьому поверсі у Відпочинку Маркджі, розташованому далеко за річкою, навіть не в самому Люсернісі. Це було невеличке, сонне поселення рибалок і караванників, що притулилося на північному березі Затоки. Люди не лізли в чужі справи, й звикли до приїздів і від‘їздів у незвичний час. І майже весь день з океану дув легкий вітерець.
Перший день був доволі приємним. Я була така розбита, що мені не хотілося рухатися. Під кінець другого мені все до краю обридло. Тож я пішла в поблизький паб, випити й посидіти на самоті, серед людей. Був приємний вечір, сонячне світло сяяло крізь вікна зі справжнього скла на навколишні стіни з темного полірованого дерева і столики пофарбовані в червоний і зелений колір. Я бувала тут раз чи два раніше. Серед небагатьох відвідувачів в основному були літні чоловіки, які розповідали потішні небилиці про рибу і жінок.
Я просиділа близько пів години, коли двері відчинилися, зайшли три чоловіка і принесли з собою купу неприємностей більшу від клятого Керфа.
Двоє були звичайними бандюгами; круті хлопці з короткими мечами й кинджалами. Одяг в них був чистий і доброї якості, обоє гладко поголені. Важкі погляди окинули натовп, а їхні руки постійно знаходилися поблизу руків‘я зброї. Можливо вони були більше, ніж звичайними бандюгами. Солдати. Найманці.
Третій був зовсім на них не схожий. Дещо згорблений, з довгим, брудним чорним волоссям і рідкою борідкою, на ньому був дорогий одяг, але на його оксамитовому жакеті видніли старі й нові плями. Одна нога була крива, і здавалося, що кожен крок спричиняв біль і виснажував його. Здавалося, що він ходив весь день. В одній руці в нього був вишуканий ніж; з чорною ручкою і срібним ефесом, яскраве лезо довжиною з долоню і шириною на три пальці. Ніж, який я чудово знала. Як-не-як, його зробили на моє замовлення. Це був ніж, який я загубила на віллі еламнерця.