Я сиділа на лавочці в кутку, спиною до стіни. Я була в пастці.
Горбань жбурнув ніж на порожній стіл і втупився в нього. Два бандюги схопилися за руків‘я мечів. Ножі сковзнули мені в руки і я тихенько відсунулася від стола.
Якусь мить нічого не відбувалося. Тоді ніж почав тремтіти. Він почав повільно обертатися, крутитися, поки його кінчик не вказав прямісінько на мене, як проклятий Керфом компас вказує на північ. Горбань поглянув мені в очі й посміхнувся мерзенною, жовтозубою посмішкою, яка була красномовнішою, ніж слова, і яка обіцяла мені поважні неприємності.
Я кинула два ножі одночасно, по одному в кожного громилу, вискочила на стіл, і прикривши обличчя рукою, кинулася через вікно.
Перш ніж вдаритися в шибку, я почула, як один з чоловіків заскавчав з болю. В наступну мить я вже котилася по бруківці назовні. Я почула, як пронизливо заіржав кінь, підвела погляд, саме коли підковане копито опускалося на моє обличчя. Я ледь встигла відкотитися. Я гепнулася прямо під екіпаж.
Надворі чекали ще два найманці, але вони відреагували не відразу. Я не гаяла часу. Схопилася на ноги й помчала по вулиці. Навіть не завдала собі клопоту оглянутися. Я чула позад себе важкий тупіт шкіряних чобіт по бруківці.
Мабуть, я могла втекти від них. Швидше за все могла. Але толку? Вони знайдуть мене, куди б я не пішла. Мій ніж вкаже їм шлях. Тепер, три моїх ножі. Кляті чари. Хоч раз фраза “можеш втекти, але тобі не сховатися” дійсно мала сенс. Тому я раз за разом тричі повернула на розі, описала коло, і на всіх парах повернулася до таверни. Мої змучені м‘язи гірко нарікали, але Горбань був саме там, де я й очікувала, відстав далеко позаду. Далеко від своїх громил. Інколи я така розумна, що сама себе дивую.
Одним стрибком я опинилася позад нього і приставила ніж до горла. Він заціпенів. Я вирвала свій інший ніж з його руки й запитала:
-- Де ще два?
-- В мене. За пасом.
І дійсно. Їх я теж забрала. Почула швидкі кроки, що лунали з-за рогу. Я повернула його обличчям до громил.
-- Швиденько накажи їм кинути мечі.
Він завагався, і я провела гострим кінцем ножа по його щетинистій шиї, достатньо, щоб завдати болю.
-- Не підходьте! Киньте мечі! – В нього був делікатний голос. Який аж ніяк не пасував до його покрученого, грубого тіла. Коли ті завагалися, він крикнув:
-- Виконуйте наказ!
Вони послухали, важко дихаючи, лють в очах того, в якого я поцілила.
-- Чемний хлопчик, -- пробурмотіла я йому до вуха. – Тепер скажи нехай ідуть в таверну і порахують до сто. Не надто швидко. Я теж буду рахувати, а я в цьому не великий мастак. Інколи забуваюся і доводиться починати спочатку. Якщо вони вийдуть перш ніж я закінчу рахувати, я переріжу тобі горлянку.
Він зробив, як я йому сказала, вони зробили, як він їм сказав, а я повторила “чемний хлопчик” і потягнула його по вулиці до найближчого провулка. З вікон і дверей таверни за нами спостерігали чотири пари очей.
-- Ти Бош, -- сказала я по дорозі. Він завагався, тоді кивнув. Обережно.
-- З чистої цікавості, де ти знайшов мій ніж?
-- В вазоні з квітами в саду.
-- Єдине місце в якому я не додумалася пошукати. Скажи еламнерцю нехай відстане від мене, якщо не хоче, щоб я переплавила жабу. – Я подумала, що краще не згадувати про побачений мною труп. Я досі не знала, що це в біса означає.
-- Статуетка в тебе?
-- Ні, я просто подумала, що твій бос хоче золоту жабу. З ким не буває?
-- Тоді ми можемо домовитися.
-- Так, -- сказала я. – Ми можемо домовитися.
-- Як нам з тобою зв‘язатися?
Я вирвала жменю його волосся і штовхнула в канаву. Запхала волосся в черевик.
-- Не переживай. Я знайду тебе.
А тоді повернулася і зібралася накивати п'ятами. Я була впевнена, Хольгрен знатиме, що робити з пасмом жирного волосся Боша.
Схопили мене не люди Боша. А міська варта. Відпочинок Маркджі це вам не Гайворонник і не Шовкова вулиця. Коли хтось розносить таверну і ллється кров, а по вулиці починають бігати люди з мечами наголо, вони з‘являються. У великій кількості. Негайно.
Мені було просто ніде дітися. Троє з‘явилися попереду, ще двоє позаду, перекривши провулок. Чорні, лаковані кийки стукала по м’ясистих долонях. Один стариган зі злісним поглядом тримав арбалет і здається знав, як ним користуватися. По обидва боки здіймалися глухі стіни.