-- Заради зморщених яєць Керфа, -- сплюнула я, кинула ніж і підняла руки.
Вони все одно відлупцювали мене до втрати свідомості.
Розділ 12
Коли я повернулася у світ живих, то відразу пошкодувала. Стояв жахливий сморід. Сеча, блювотина, лайно і страх. Запах тіл, які забули, що таке чиста вода, про мило я взагалі мовчу. З кожним подихом мене нудило. Я нічого не бачила. Темрява була цілковитою. Під щокою я відчувала грубу солому і слизький від бруду камінь, чула далекі крики, що відбивалися луною вздовж кам‘яних коридорів. Десь неподалік хриплий голос скиглив “Мамо? Мамо?” так монотонно, що я чула за ним божевілля.
Я застогнала і почала повільний, болісний процес вставання з підлоги. Боліло все. Коли я простягнула руку, щоб допомогти собі сісти, то вперлася прямісінько в купу холодних, рідких фекалій.
-- Вітаємо у Хевлокській в‘язниці, -- пробурмотіла я ледь чутно. – Вважайте на гівно.
-- -- --
В темряві було неможливо виміряти плин часу. Моя камера була три на чотири кроки, а до стелі я не могла дістати навіть з простягнутими руками. Двері дубові, оббиті залізом, які марно намагалася подряпати невідома кількість попередніх мешканців. Кам‘яна кладка солідна; кінчиками пальців я не знайшла жодних щілин, хтось колись спробував цілеспрямовано, хоча й марно, розхитати камінь в задньому правому кутку.
Камені навколо нього були подряпані й шершаві. Тонкий шар брудної, вошивої соломи вкривав підлогу. Я копняками відсунула все у куток. Невдовзі я перестала звертати увагу на сморід, і почала звертати увагу на воші.
Звісно, що всі мої ножі забрали. В пітьмі я обережно помацала в черевику, витягнула пасмо волосся Боша. Я не уявляла собі, як воно може зараз стати мені в пригоді, але про всяк випадок дбайливо обмотала його навколо ґудзика на сорочці.
-- -- --
Через невизначений час я зауважила, що з-під дверей повзе смужка світла. Почула, як через регулярні інтервали повторюються приглушені накази, а інколи удари й окрики болю. До того як вони з‘явилися біля моїх дверей, я знала, що потрібно робити.
-- Обличчям до стіни, руки за голову, очі закрити. Рахую до п‘яти. Один. Два. Три. Чотири. П‘ять.
Тоді засув підняли й двері відчинилися. Навіть повернуту спиною з закритими очима, мене засліпило мерехтливе світло смолоскипа. Судячи по звуках, їх було щонайменше двоє, можливо троє. Швидше за все троє.
Один тримав смолоскип, один подавав їжу і один стояв наготові з кийком. Я вирішила не напрошуватися на неприємності. На найближчий час з мене було досить побоїв. Світло відступило, двері зачинилися, засув грюкнув на місце.
Моєю першою їжею в Хевлоку стала вівсянка; черствий, погано змелений житній хліб; і вода, яку, судячи по смаку і запаху, набрали прямо з річки Оз.
До сьогоднішнього дня від самого запаху житнього хліба в мене скручує живіт.
-- -- --
Мамин синок, як я його для себе назвала, ніколи повністю не замовкав. Навіть уві сні він скиглив за нею. Я припускаю, що він колись таки спав. А коли прокидався, то верещав:
-- Мамо! Я осліп! Маааамо!
Верещав і верещав, аж поки не приходили наглядачі й побоями не змушували його замовкнути. Потім, щонайбільше через кілька годин, він знов починав монотонно благати материнської втіхи.
Зрештою я більше не могла терпіти цього. Я крикнула йому:
-- Твоя мати шльондра вже давно здохла, йолопе. Заткнися!
Після моїх слів він заверещав голосніше. Це змусило мене вигадувати для неї щоразу жахливіший кінець. Її переїхала карета. Закололи рогами бики, зробили з неї пиріжки з м‘ясом. Потонула в помийній ямі. Щурі загризли на смерть, почавши з обличчя. Померла від сифілісу. Він заверещав ще голосніше, і це змусило прийти наглядачів. Вони відлупцювали нас обох.
Я почала сподіватися, що вони прийдуть і повісять його або мене. Мені вже було байдуже кого.
-- -- --
Друга їжа була такою ж, як перша. І третя. Так я вимірювала час, хоча чесно кажучи, тоді я не знала, чи нас годували кожен день, чи через день, чи взагалі через випадкові інтервали. Голод боровся з огидою, а час втратив будь-який сенс.
Я багато думала. Більше робити було нічого. Я обміркувала свою ситуацію, і прийшла до висновку, що вони тримають мене поки не прибудуть вбивці з Коруна.
Мабуть, вони захочуть допитати мене, перш ніж відведуть на площу Харада, де мене чекатиме короткий політ в небуття. До того ж не думаю, що допит буде лагідним.
Я також обміркувала ситуацію в цілому. Я пригадала все, що знала, і все, що думала, що знала. І не прийшла до ніяких нових висновків. Я й далі була впевнена, що еламнерець наказав вбити Корбіна, за статуетку. Корбін казав, що всього їх тринадцять. Гейрус чи Бош здобули дванадцять, проте все одно хотіли останню, жабу, отже інші для нього не мали великого значення. Можливо, не те, чого він шукав. Це вказувало на те, що коли він наймав Корбіна, то знав – статуетка, яку він шукав була в тому храмі, але він не знав яка з них. Або просто потребував їх всіх.