Щодо небіжчика на віллі, то там аж тхнуло магією. По своїй природі магія не має сенсу. Може Бош прикінчив свого боса і тепер заправляв там всім. Було також можливо, що небіжчик не еламнерець. В мене не було достатньо даних, щоб зробити якісь висновки. Не мало значення. Якщо я колись виберуся звідси, мені потрібно буде тільки вистежити Боша і змусити його говорити. Тоді побачимо, кого потрібно вбити.
Істота, яка намагалася прокрастися в мій дім і залишила мене живою на віллі еламнерця, також була загадкою. Вона працювала на Гейруса, чи Боша? Чи це було щось цілковито інше? Я й гадки не мала. Запитаю про це Боша, наступного разу, коли ми з ним зустрінемось.
Через деякий час в моїй голові все заплуталося, і я спробувала не думати взагалі. А тоді вони нарешті прийшли за мною, і я могла думати тільки про одне, що я не хочу вмирати.
На руки й на ноги мені наділи кайдани і я пошкандибала з кийком на спині, зі своєї діри в кам‘яний коридор, від світла смолоскипа позад мене і від диму в мене засльозилися очі. Ми пройшли по сходах нагору, вздовж ще одного коридору. Він був освітлений, а двері в камери мали заґратовані вікна. Бліді, виголоднілі обличчя вдивлялися в нас, але вони були тільки невиразними плямами в інтенсивному світлі.
А от з вухами в мене все було гаразд. А в‘язні вже давно не бачили жінки.
-- Дайте її сюди на п‘ять хвилин, перш ніж повішати! Ну хоч на три! Три хвилини!
-- Не зупиняйся, -- наказав один з наглядачів позад мене. Я стиснула зуби й продовжила шкандибати.
-- Не дайте їй повиснути незадовільненою!
-- Дайте я посаджу її на кіл, а потім повісите!
Я йшла далі, поки хтось не кинув мені в обличчя жменю рідкого лайна. Тоді я кинулася на вилупка. Наглядач зацідив мені кийком по нирці і я звалилася на підлогу.
-- Сказано, не зупинятися. – Він поглянув на мене зверху і зітхнув. Його товариш встромив смолоскип у порожню підпору на стіні.
-- Ага, -- вимовила я задихаючись. – Забула.
-- Більше не забудеш?
-- Нізащо в світі.
-- Ну, інколи кожен може забути. Полеж трохи.
-- Я нікуди не поспішаю.
Він поглянув на товариша, той кивнув.
-- Джерарде, я попереджав тебе. Будеш кидатися лайном, я змушу тебе з‘їсти його.
-- Ні, босе. Я забув, босе.
-- Минулого разу ти казав те саме, Джерарде. – І він відсунув засув на дверях Джерарда.
-- Ні, босе! Вона забула! Сам сказав, кожен може забути!
-- Я просто допоможу тобі відсвіжити пам‘ять, Джерарде.
Він відчинив двері гівномета і відлупцював його до нестями. І так, під кінець в нього в роті було лайно. Не скажу, що вони після цього викликали в мене симпатію. Але Джераода мені точно не було шкода. У в‘язниці, як я відкрила, існує тільки одна жалість – жалість до самого себе.
Розділ 13
Мене привели в освітлену ліхтарем кімнату. Там знаходився подряпаний дерев‘яний стіл. Два крісла, обидва дивилися в мій бік з протилежної сторони столу. За столом були двері, розташовані навпроти тих, через які привели мене. Наглядачі пропустили через мої кайдани ланцюг і закріпили його до масивної залізної скоби в кам‘яній підлозі, а тоді стали позаду, на відстані замаху кийком. Ми почали чекати. Повільно мої заплакані очі пристосувалися до світла.
Десь за п‘ять хвилин двері відчинилися і зайшли два чоловіка. Першого я впізнала. Інспектор Клюге. Іншого я раніше не зустрічала.
Це був огрядний, неприємний індивід. Його глибоко посаджені темні очі виблискували в світлі лампи. Коротко підстрижене, рідке, сиве волосся. Товсте, подзьобане віспою обличчя і тонкі губи. Невеличкий шрам ділив навпіл одну з його густих брів. Але виглядав він бездоганно. Його широкі, квадратні нігті були чистими й акуратно підстриженими. На ньому був чорний гаптований жилет поверх білої сорочки з чистого льону, а його накрохмалений комір був застебнутий під самісінькою щелепою, легенько вгризаючись у відвислу шкіру на шиї. В нього були гроші, він звик до грошей. Він нічого не сказав, просто сидів і дивився на мене. В нього було безпристрасне обличчя. Клюге сів на край стола поруч зі мною. Він проглядав пачку паперів, які приніс з собою до кімнати.
-- Ти поранила чоловіка ножем в руку, іншому чоловікові приставила ніж до горла. Знищила доволі дороге вікно в таверні. Власник таверни вимагає відшкодування. Особи, яких ти поранила і яким погрожувала, вирішили не висувати звинувачень, але для того, щоб судити тебе за насильницькі злочини, Амро Тетіс, короні їхніх свідчень не потрібно. Чи називати тебе Марфа?