А тоді світ стрімко повернувся, і Корбін знов був всього лиш трупом. Але його склянка валялася в траві. Порожня.
Потім прийшов час класти його в гробницю. Вони просто підняли його, разом з кріслом, і віднесли в мавзолей. Поставили в сонячному світлі, що падало крізь вітраж. Поряд з ним поклали невеличкий, акуратний столик з кованого заліза, заповнили його їжею і випивкою. І на цьому кінець. Принаймні я так думала. Осскіл виходив останнім. Я почула, як він шепоче “Прощай, братику”, і побачила, як він цілує Корбіна в чоло. Тоді він вийшов і зачинив двері.
Злодію в мені стало цікаво де замки, і я запитала про це вголос.
-- Навіщо замки в Місті Мертвих? Мертві самі дбають про себе, Амро, як ти щойно переконалася. Тобі тут раді, бо Корбін признав тебе. А якщо якийсь чужинець посміє порушити його спочинок, що ж, для цього існує Сторож.
-- Сторож? Я гадала, що це бабусині казки, щоб діти не шастали по цвинтарю.
-- Абсолютно ні. Сторож Мертвих так само справжній як ти, древній і жахливо потужний. Заборони повішені біля воріт для того, щоб вберегти нас, живих, від нього.
-- Навіть про троїстих музик?
Він всміхнувся.
-- Ця може й ні. Підозрюю, що її вписали, щоб придати всьому певний клас.
-- А кров, розпуста і сміття можуть не сподобатися Сторожу, га?
-- Саме так. Особливо кров. Амро, ніколи-преніколи не проливай тут кров. Сторож зауважить і проведе розслідування. Тобі краще не зустрічатися з ним.
-- Не ображайтеся, лорде Осскіл, але щось мені не дуже віриться.
-- Поглянь он туди. Бачиш мавзолей, той з гаргулями, які творять одна з одною невимовні речі? Це місце останнього спочинку Боркіна Брівса.
-- Найбагатшої людини в Люсернісі?
-- Він справді був найбагатшим. І досі є. Я точно знаю, що в його склепі купа мішків з золотом і коштовностями. На похоронах їх завозили тачками. Я був тоді маленьким хлопчиком.
-- Ви не забули з ким розмовляєте?
Він холодно глянув на мене.
-- Будь ласка, навіть не думай пограбувати склеп Брівса, Амро.
-- Чому до пекла ні?
-- Крім того, що це надзвичайно негарно -- грабувати мертвих? Бо коли Брівса клали в гробницю, її не прикрашали ніякі гаргулії. По суті, там не було жодних прикрас. Це був просто здоровенний, бридкий, невигадливий мармуровий куб. Люди були обурені.
-- Перестаньте, -- промовила я. – Ви хочете сказати, що Сторож перетворив в оце тих, хто намагався пограбувати гробницю?
-- У Сторожа паскудне почуття гумору. Йди поглянь. Я знаю, що ти не повіриш мені на слово.
-- Звісно, що ні.
Інші чоловіки зібрали всяку всячину, що залишилася після похоронів і чекали на Осскіла.
-- Прощавай, Амро. Дякую, що прийшла. Для Корбіна це багато значило.
-- Для мене це теж багато значило.
Я простягнула руку і він потиснув її, а тоді ще трохи притримав.
-- Зайди до мене, коли будеш готова виступити проти вбивці Корбіна. Благаю.
-- Гаразд.
Він вирушив вниз по схилу зі своєю групою найманих жалібників, а я повільно почимчикувала до гробниці Боркіна Брівса. Гаргулії дійсно витворяли одна з одною таке, що судячи з їхніх тривожно людських облич, радості нікому не приносило. Звичайно, це нічого не доводило. Я не повірила жодному слову. Хоча я також сумнівалася, що в мавзолеї завалялася хоча б одна золота марка.
Внизу, напівприхована в бур’янах, була одна гаргулія. Щось у ній змусило мене придивитися до неї. Я відгорнула молочні стебла і поглянула прямо в застигле від жаху обличчя Толума Хенді.
Толум Хенді був злодієм, який як і я працював з Дарувнером. Він зник минулого року.
Розділ 17
Було далеко за північ, коли Хольгрен і я з‘явилися в Шпорі Півня. Я відірвала Хольгрена від “медитації” – яка для мене виглядала підозріло схожою на сон. Хіба що похропуючи зі свистом він промовляв якесь магічне закляття. Якщо так, то розкотистий храп Кістки зливався з ним у досконалій поліфонії.
Я розповіла йому про свої плани, і про обіцянку, яку Дарувнер змусив мене дати. Спросоння роздратований Хольгрен погодився з Дарувнером.
По дорозі до Гайворонника я зробила зупинку на Храмовій вулиці, на північ від Храмового ринку. А докладніше в скромному храмі Мовчазного Бата. Бога таємниць. Куди люди приходили, щоб відвести душу, впевнені, що їх хтось вислухає і збереже це в таємниці.
Хольгрен чекав назовні, наполягаючи, що його таємниці належали тільки йому і він мав намір все так і залишити. Я знизала плечима і піднялася по стоптаних сходах у невеличке, скромне приміщення.