Менш відомим аспектом Бата було те, що він не тільки вислуховував сповіді.
Він, а швидше його священники, ще зберігали цінні речі. Все, що вважалося таємницею, у Мовчазного було в безпеці.
Тут я тримала свій пенсійний фонд. Відсотків тут, як у лихваря, не платили, але й платні за зберігання теж не брали, а безпечнішого місця ніж храм Бата не знайти в цілому світі. Я точно не стала б красти в нього. Що трапилося з тілами тих, хто спробував, теж було таємницею.
Біля вузьких дверей мене зустрів прислужник, нічим непримітний, за винятком того, що в нього були зашиті губи. Мене завжди цікавило, як вони їдять. Ще одна з таємниць Бата. Він провів мене мовчазними залами, залитими м‘яким світлом свічок з легеньким запахом невідомого мені, мускусного фіміаму. Я звикла сприймати ці пахощі, як запах таємниць, і хтозна, може саме так і є.
Не знаю як, але всередині будинок був більшим, ніж здавалося ззовні. Не знаю наскільки більшим, але достатньо великим, щоб переконати мене, що Бат мав у своєму розпорядженні потужні чари.
Невдовзі ми зупинилися перед простими дубовими дверми і прислужник провів мене крізь них. Всередині була невеличка, біла кімната. З меблів -- тільки маленький столик, на якому знаходилося одинадцять ланцюжків: довгих, вузьких золотих зливків, вилитих, щоб ламатися докладно на десять однакових шматків, або планок. В планці десять марок. В ланцюжку десять планок. Тисяча сто золотих марок. Після чого в мене на рахунку залишалося пів десятка марок.
Для Бата не існує таємниць.
Я склала ланцюжки в принесену з цією метою торбу і повернулася йти. Зі здивуванням побачила, що прислужник досі стоїть біля дверей.
-- В мого пана є для тебе повідомлення.
Волосся в мене на потилиці стало дибом, частково тому, що кімнату залили чари, частково тому, що мені стало моторошно, що він до мене обізвався. Раніше такого точно не бувало.
-- Як ти заговорив з зашитими вустами?
Він посміхнувся, на його посмішку було страшно дивитися.
-- Я не можу сказати. Але міг би показати…
-- Гм. Ні, дякую. Що за повідомлення має верховний жрець для мене?
Він похитав головою.
-- Це не Дальтас.
-- А. Ти хочеш сказати… -- тепер я вкрилася гусячою шкірою. Наперекір собі затремтіла.
-- Так.
Сам Бат мав для мене повідомлення? Що це в біса таке?
-- Мій пан просить передати, щоб ти остерігалася Тієї, Що Кидає Вісім Тіней.
-- І хто це?
Але я пригадала попередження кривавої відьми про Восьмикратну Суку.
-- Мій пан не каже.
-- Я здивована, що він взагалі щось сказав. Адже він Мовчазний і все таке.
Прислужник знов посміхнувся тією своєю жахливою посмішкою.
-- Таємниці – валюта мого пана. І хоча він ощадливий, та все-таки не скупий. Він витрачає акуратно, але це не те саме, що тільки накопичувати.
-- Отже, він не Мовчазний Бат. А як? Дуже Тихий Бат? Надзвичайно Стриманий Бат?
-- Як хочеш. Але тепер можна сказати, що в тебе теж є таємниця. Було б розумно зберегти її.
-- Це попередження твого пана?
-- Порада твого покірного слуги. Ті, що приходять сюди щоб зізнатися в своїх провинах, вадах, гріхах… Чи будуть вони приходити, якщо знатимуть, що Мовчазний інколи розмовляє?
Я знизала плечима.
-- Бат вирішив поділитися зі мною таємницею. Думаю, я зможу зберегти таємницю про нього.
Він схилив голову і плавно вийшов за двері. Я рушила за ним і на сходах зустріла Хольгрена. По дорозі в Гайворонник я запитала його:
-- Чув коли-небудь про когось на ім‘я Та, Яка Кидає Вісім Тіней?
-- Богиня. Її вбили під час Воєн Богів. Чому питаєш?
-- Не знаю. Здається мені потрібно остерігатися її. Але якщо вона мертва… Ти сказав воєн. Їх, що було більше ніж одна?
-- О так. Кілька воєн, які привели до останньої. Всі схильні зосереджуватися тільки на останній. А чому ти повинна остерігатися богині?
Я посміхнулася.
-- Це таємниця. Якби ти зайшов зі мною…
Він підняв брову і насупився. І зав‘язав з цією темою.
-- -- --
Гайворонник після півночі не надто приємне місце. Нещасні люди валялися в канавах, інколи їх було неможливо відрізнити від сміття, поки вони не ворухнули головою, або не простягнули руку в німому проханні. Я вже забула наскільки Гайворонник депресивний, а також який жахливий сморід може бути влітку.
Темні вулиці просто клекотали злими намірами, стражданням і злиднями. Перед тавернами й закритими віконницями магазинів тинялися без діла гульвіси, вони передавали один одному пляшки з дешевим елем і надто голосно сміялися нещирим сміхом. Їхні очі спостерігали, як ми підійшли до Шпори Півня, оцінювали нас, вирішували хижаки ми чи здобич. А може це був надто простий образ. Тут всі м‘ясо. Питання тільки наскільки це м‘ясо тверде, чи варто брати на себе клопіт, щоб завалити його і схрумати.