-- Велика риба пожирає дрібну, -- пробурмотів Хольгрен, в певному сенсі повторюючи мої думки. – Може, за винятком, коли дрібні рибки збираються разом, щоб зжерти велику рибу.
Я фиркнула. Мене не повинно дивувати, що це оточення налаштувало Хольгрена на філософський лад. Як-не-як він вирішив оселитися поряд з кладовищем. Мені воно просто нагадувало старі погані часи. Белларіус. Зовсім інше місто, зовсім інші часи, мені навіть інколи здавалося, що зовсім інше життя. Але все одно недостатньо давно і недостатньо далеко, і якщо я випадково забувала, мені вистачало поглянути на своє обличчя в шрамах в дзеркалі, або в очах незнайомця.
Я оглянула перекошений, напівзруйнований, двоповерховий будинок, що знаходився перед нами. Він весь був дерев‘яним і прогнилим. Десятиліттями не бачив фарби. Мабуть, термітам доводилося триматися за руки, щоб він не розвалився.
-- У термітів є руки? – запитала я Хольгрена.
-- Сумніваюся. Хоча ніколи не перевіряв. Чому питаєш?
-- Ходімо, -- сказала я. – Давай закінчимо з цим. Чим швидше ми заберемося звідси, тим краще.
І я увійшла в дещо перекошені двері Шпори Півня, Хольгрен відразу за мною.
-- -- --
В такому місці як Шпора Півня навіть не намагаються ставити крісла і лавочки так, що з них не видно дверей. Ніхто не хоче сидіти спиною до новоприбулих клопотів. Коли я увійшла в двері, мене пронизали два десятки пар очей.
Ну, за винятком одного волосатого здорованя, який десь втратив одне маленьке, схоже на свиняче око, до того ж в недалекому минулому, судячи з гною, що витікав з однієї з очних ямок. Йому варто було подумати про пов‘язку на око; якщо не для себе, то принаймні для тих, хто змушений на нього дивитися.
За мить всі очі пересунулися з мене на Хольгрена, це відразу укріпило мою віру в амулет, який він мені дав. Або справа була в його вишуканому одязі. Я почула, як Хольгрен шморгнув позад мене носом.
-- Що за сморід? – пробурмотів він.
-- Здається вони тут варять пиво.
-- О. А я думав це котяча сеча. Це повинно так смердіти?
-- Може в їхній рецепт входить котяча сеча.
Я чула і про дивніші інгредієнти. Прибиті дрючком півні й ще щось в тому дусі. Тому я в основному п‘ю вино.
-- Щось мені геть пити розхотілося, -- сказав Хольгрен.
-- Ходімо, притиснемо бармена.
-- На рахунок інгредієнтів?
-- На рахунок власника.
-- Чудова ідея. Я завжди казав, скаржитися потрібно керівництву.
Хольгрен нервував. Коли він нервував, то намагався жартувати, нарешті збагнула я. Те, що Хольгрен нервував, змусило нервувати мене. Що своєю чергою розлютило мене. Я підійшла до стійки, що тягнулася вздовж лівої стіни, де бармен водив брудною шматкою по брудній поверхні.
-- Коли закінчиш перемішувати болото, я хочу поговорити з Гавоном.
-- Йо ту ма, -- промовив хирлявий чоловік, чи щось в цьому роді.
-- Ти по-людськи вмієш говорити?
Він відхаркнув і сплюнув.
-- Гавона ту нема.
Я підняла важку торбу на стійку і відкинула клапан, щоб він побачив.
-- Давай його сюди, і швидко, або я покажу це всім присутнім. Якщо я це зроблю, вони спробують його в мене забрати, а тоді мені й моєму другу доведеться їх всіх вбити. Це не піде на користь бізнесу.
Якусь мить він вдивлявся в мене.
-- З усіма вам не справицця.
-- Якщо вони заберуть золото Гавона, то немає значення справимося ми чи ні. Принаймні для тебе, бо він приб‘є тебе за те, що замість пильнувати його справ, ти шукаєш меду в сраці.
Він подумав.
-- Маєш рацію. Стій ту.
Він поліз по древніх сходах в пітьму нагорі. Троє найздоровіших клієнтів сприйняли це як сигнал до дії. Вони встали й підійшли до нас з Хольгреном, погані наміри виписані на їхніх обличчях. Ніж ковзнув мені в долоню, але Хольгрен став між мною і ними.
-- Джентльмени, -- сказав він, багряне світло раптово заіскрило між його долонями. – Бармен невдовзі повернеться. Я впевнений, що він відразу вам наллє. До цього залишайтеся на своїх місцях.
Двоє з них побачили в цьому сенс. Один, худорлявий зі здоровезними руками, доторкнувся до чогось під сорочкою. Якийсь талісман. Я бачила, що він вирішував, чи покластися на нього.
-- Ей, я тільки хочу побалакати на самоті, -- сказав він. – Оскільки ви вперше в цьому чудовому закладі, я подумав…
Невиразною плямою у відбитому світлі ліхтаря ніж з його пояса полетів у напрямку горла Хольгрена. Хольгрен рухався швидко, швидше, ніж можна було від нього очікувати. Він відхилився вбік, і лезо ножа, задівши йому вухо, вбилося в стіну позад стійки.