В дальньому кінці кімнати знаходилися двері. Хольгрен вирушив у тому напрямку, чарівне світло над його головою. Щоб не залишитися у пітьмі, ми були змушені піти за ним, хоча я впевнена, що ніхто не палав бажанням брести через ту мерзоту, яка вкривала підлогу.
Ми були десь посеред кімнати, коли в пічці бухнуло полум‘я, загуло і засяяло пекельним зелено-блакитним світлом.
Тоді крізь підлогу почали прориватися якісь створіння.
Наскільки я бачила, вони всі були різні, але кожне трохи нагадувало комаху; тіла вкриті хітином, бездушні, чорні, як гагат фасеткові очі й ціла купа жал, кліщів і колючих ніг. Найбільше було розміром з кімнатну собачку. Але їх було багато.
-- Назад! – закричав Хольгрен, завертаючи в бік коридору. Одне зі створінь стрибнуло йому на обличчя і він ляпасом збив його, заробивши криваву рану на долоні.
Запанував хаос. Зваживши на обставини, наша група відступала в доволі непоганому порядку, але підлога була слизькою від цієї гидоти, а створіння продовжували вилізати. Один малюк, схожий на скорпіона, загнав жало мені в чобіт, але не зумів пробити його до тіла і застряг. Я незграбно тупнула по ньому другою ногою, ледь не втратила рівновагу. Один з найманців підтримав мене. Алебардники, справжні професіонали, вийшли вперед, щоб розібратися зі створіннями, які перли на нас хвилями. Вони виглядали як косарі з пекла, їхні алебарди косили цю гидоту немов коси.
-- Рухайтеся, ходімо, -- почула я слова Осскіла. А тоді я почула, як вгорі брязкають ланцюги.
Він виглядав як велетенський краб, але рухався зі швидкістю і грацією павука. Він був більшим за мене. І він був не один.
-- Не зупиняйтеся! – пронизливо закричав Хольгрен, за мить до того, як пасмо чогось, що виглядало як бридкий, жовтий слиз, вилетіло згори й вдарило його в груди. Гримаса огиди перекосила його обличчя, коротким жестом і різким чарівним словом він обірвав його. Тоді прилетіло ще одне, і ще одне, і раптово почалася справжня злива. Воно потрапляло в людей зліва і справа від мене – прилипало і тягнуло їх вгору.
Демонічні краби плетуть павутину зі слизу, подумала я. Я б з радістю прожила все своє життя, не знаючи цього.
Першими з нашої групи, хто загинув того дня, був аркебузир. Пасмо вдарило його в обличчя і смикнуло вгору в темряву. Я чула його приглушені крики. Тоді я почула хруст – це демон відкусив йому щось – і відразу після цього оглушливий гуркіт його зброї. Вони обоє впали на підлогу, нерухомі, значна частина їхньої анатомії була відсутня.
До мене дійшло, що під час першої атаки наша група розділилася надвоє. Хольгрен, Клюге, Осскіл і два мечники були в групі розташованій ближче до пічки, а я і решта найманців знаходилися більше, ніж за пів десятка кроків від них, ближче до коридору, з якого ми зайшли в кімнату. Мені не сподобалося, що я далеко від магів.
Але Хольгрен і Клюге контролювали ситуацію. Хольгрен нищив все вогнем, обвуглені шматки крабів сипалися вниз, а у Клюге з‘явилося щось схоже на батіг зі світла, яким він розтинав пасма і не давав, щоб наших людей затягували в темряву вгорі. Ми всі рухалися до виходу.
Чим ближче ми підходили до кінця кімнати, тим менше нас зачіпала шалена атака згори, яка інтенсифікувалася навколо групи Хольгрена. Проміжок між нами став ширшим, і коли нам вдалося дістатися до коридору, Хольгрен та решта були ще більше ніж на десять кроків позаду.
Хольгрен спіймав мій погляд.
-- Йдіть! Ми за вами! – вигукнув він.
Другим, хто загинув з нашої маленької армії, був алебардник.
Нас настільки захопило те, що відбувалося з Хольгреном та рештою, що нікому не спало на думку пильнувати за коридором. Тож Бош, чи те, в що Бош перетворився, просто підійшов і пронизав йому спину. Я зрозуміла, що ми досі в небезпеці тільки коли почула крик алебардника. Я різко розвернулася, готова метнути ножем.
Бош був водночас чимось меншим і більшим, ніж до того, як Хольгрен перетворив його тіло у велику червону пляму. Голова залишилася єдиним живим елементом у ньому. Решта була якимось шаленим сплавом металу і чарів.
Тепер він мав близько двох метрів росту. Його усміхнена голова з палаючими як в лихоманці очима була закована у велику брилу бурштину. Вона спочивала на великому, схожому на павуче тілі, зробленому з міді, заліза і сталі. По його фігурі пробігали маленькі блискавки, і сиплючи іскри, безладно виблискували актинічні спалахи світла.
Бош проткнув алебардника однією зі своїх передніх лап. Чоловік звисав з неї, його ноги трохи не діставали підлоги. Він бився в агонії.