Треба признати, найманці поводилися мужньо. Вони кинулися до Боша, але той виставив алебардника між собою і їхньою зброєю, прикриваючись вмираючим, як щитом.
-- Відпусти його, Боше, -- сказала я. Та він не послухав мене.
-- Як тобі мій притулок, Амро? – Його голос нагадував серію звуків органу, що походили звідкись з грудної клітки.
-- Я бачила і кращі бойні. Відпусти його, і може ми відпустимо тебе.
-- Я там бачу жирного брата мертвого злодія? Передай йому від мене, що його брат верещав, коли я відрізав йому пальці. Якщо він якимось чином вціліє. Якщо ти якимось чином вцілієш.
На це мені було нічого сказати. В мене було тільки одне бажання -- знищити мерзоту, в яку перетворився Бош. Я хотіла метнути ножем, але сумнівалася, що мені вдасться пробити бурштинову оболонку, в яку була закована його голова.
Найманець швидко втрачав сили. Він хапався за вістря в грудях, але з кожною миттю його рухи ставали щораз то слабшими.
--- Що робити, що робити? Зайнятися мною, злодійко? Чи зайнятися ними?
Він вказав іншою заляпаною кров‘ю, мідною лапою в напрямку кімнати, де Хольгрен і решта потрапили в пастку.
-- Облиш. Я не вчора народилася.
Я не мала наміру повертатися до нього спиною. І тоді я почула. Розкотистий, скреготливий звук.
А потім голос, який не був голосом, а чиєюсь присутністю в моїй голові.
Ворота відчиняються. Але поки що я не пролажу.
Я ризикнула і швиденько оглянулася.
Тепер павутиння демонів літало мов скажене. Клюге утримував площу навколо їхньої групи у відносній чистоті, невпинно хльостаючи своїм світловим батогом, але здавалося майже неможливим, щоб ті з нас, хто знаходився в коридорі, могли возз‘єднатися з ними й не бути спійманими. Однак я бачила їх і пекельний вогонь у печі. І те, що повільно пробивало собі шлях крізь вогонь. Схоже на величезну, роздуту гусеницю з тілом трупного кольору. Перед нею стояв Хольгрен.
Я відчула, як щось наближається і кинулася вбік. Гостра, як голка, нога Боша проткнула повітря там, де щойно були мої груди.
– Варто було спробувати, -- сказав Бош своїм органним голосом, тоді жбурнув тепер вже мертвого алебардника в нас і побіг підстрибцем по коридору від нас – огидний, п‘яний павук.
Хольгрен Анградо. Ти зустрів нас на півдорозі. Це… приємно. Немов низький дзвін тріснутого дзвона в моїй голові, я почула голос демона, якому Хольгрен дивився прямо у вічі. Я знов повернулася, розриваючись надвоє.
Хольгрен глянув на нас.
-- Йдіть, прикінчіть Боша! – вигукнув він, а тоді повернувся обличчям до потвори, що вилізала з вогнища. Він покрутив головою, розминаючи м‘язи шиї та плечей, немов боксер перед виходом на ринг. Тоді промовив різке слово, пролунав звук грому і демон заревів від болю і люті.
Неохоче, я пішла, відчуваючи полегшення, що мені не доведеться мати справу з тією потворою, а також з почуттям, що я боягузка, і сповнена рішучості зігнати злість на Боші.
-- Ходімо, -- наказала я людям, що були зі мною. І ми пішли, гупаючи по коридору за ним. Може він і не тримався міцно на своїх багатьох лапах, проте рухався швидко. Ми не втрачали його з поля зору в цьому довгому, прямому коридорі, але й не наздоганяли.
Тоді раптово попереду з‘явилися двері з простого світлого дерева, яким тут явно було не місце. Бош втратив час відкриваючи їх, ще більше намагаючись пролізти крізь них. Він з грюком зачинив їх, саме коли ми добігли до них.
Я ривком відчинила двері. Вірніше спробувала. Вони були замкнені.
-- Ти злодійка чи хто? – запитав один з мечиків, ще зовсім юний. – Може відкриєш замок відмичкою?
-- Ну його до біса. Надто довго. Ти здоровенний, дай їм добрячого копняка.
-- Угу.
Він гупнув ногою в масивних чоботях і щось тріснуло.
-- Ще раз!
Потрібно було ще три удари, тоді двері з вібруючим звуком різко відчинилися.
За ними була кімната, яку я, не дивлячись на пітьму, впізнала. Та сама, де лежав труп з ножем в серці.
Бош схилився над зачарованим трупом, його власне мідне тіло павука гуділо і тремтіло від магічної енергії. З головою встановленою на ту гротескну потвору, він повинен був мати смішний вигляд. Але це було не так. Він мав огидний, шалений і небезпечний вигляд.
-- Познайомся з моїм працедавцем, -- сказав він своїм органним голосом. – Він тобі не сподобається.
І дві тонкі, мерехтливі лапи павука витягнули кинджал з серця еламнерця.
Він схопився з криком, відкинувши Боша в куток. Погляд в його очах був диким. Шаленим. Злим і божевільним одночасно. Він побачив навколо себе озброєних вартових і зник.
Почався хаос і кров.
Я ніколи не бачила, щоб хтось рухався так швидко, як він. Фактично я взагалі не бачила, як він рухався. Ну може невиразні обриси в повітрі. Мої очі не поспівали за ним.