-- Знаю, -- відповів він. – Але ми не будемо ризикувати своїм життям, щоб забрати їх.
Він похитав головою.
-- Ми були не готові. Я був не готовий, не до цього. Не варто було продовжувати, як тільки ми побачили, в що перетворилося це місце.
-- Не думаю чи щось змінилося б, якби ми привели сотню людей, -- сказала я йому. – Або десяток магів. Ви не бачили, як рухався Червона Рука. За три секунди вісім трупів. До такого ворога неможливо підготуватися.
Він тільки похитав головою.
-- Ми повинні були відразу спалити це місце дотла, -- сказав він.
– Але тоді Ви б ніколи не мали певності чи вбивця Корбіна загинув.
-- Я пережив би це. В ретроспективі. Я йшов помститися за одну смерть. Тепер їх ще десять, а я ні на крок не наблизився, щоб розібратися з вбивцею мого брата.
-- Такі розмови Вам не личать, лорде Осскіле.
Він підняв брову.
-- Це пролунало зверхньо.
Я знизала плечима і вказала на Хольгрена.
-- Я проводжу забагато часу поряд з ним.
Принаймні це викликало в нього посмішку.
-- -- --
Хольгрен і Клюге знесли віллу мегавогнем. З певним задоволенням я зауважила, що Клюге перестав на півдорозі. Він виглядав так, наче пробіг від Драконових воріт до Променаду не зупиняючись.
Потрібно визнати, що Хольгрен виглядав не набагато краще, коли закінчив. Я хотіла пожартувати, але жоден з магів був не в настрої.
Поки вони палили будинок, всі інші завантажували мертвих у омнібус разом з в‘язнями. Алану не сподобається кров. Алан це переживе.
Я взяла в одного з хлопців бурдюк з водою і простягнула його Хольгрену, який оглядав руїни вілли. Він взяв його з виразом вдячності й жадібно напився.
-- Отже. Гадаєш Бош там? – запитала я його.
-- Боюся, що ні.
Він витягнув компас виготовлений з волосся Боша. Стрілка вказувала на схід.
-- Не розумію. Вона вказує на будинок. На те, що з нього залишилося.
-- Якби ж то. Якби він був так близько, то стрілка би безцільно крутилася. Він значно дальше.
-- Але там Драконове море.
-- Саме так. Йому не потрібне повітря, щоб дихати, й від нього мало що залишилося, щоб привернути увагу голодної фекли.
-- Яйця Керфа. Отже, нам його ніяк не дістати?
-- Так. Наразі. Щось мені підказує, що він не з тих, хто буде довго драпати по дні моря. Ми ще з ним зустрінемося, і то невдовзі.
-- -- --
Я була смертельно змучена. Як тільки ми добралися до Веретен, я попрощалася з іншими й вирушила спати до своєї нової криївки, пообіцявши зв’язатися з Осскілом і Хольгреном наступного дня. Не знаю, що Клюге і Осскіл зробили з вартовими еламнерця чи з трупами. Не знаю також, що Міра і Алан подумали про стан, в якому їм повернули омнібус. Однак він був цілий, отже вони не повинні надто зажуритися.
Мабуть, потрібно було піти з Хольгреном в його притулок, але він був надто далеко. Замість цього я попленталася до травниці, в якої я орендувала кімнату і пролізла через вікно.
Коли я залізла під одиночне запилене простирадло, яке прикрашало нари в темній кімнаті з дивним запахом, мене тривожила одна думка.
Дрібниця, яка швидше за все нічого не означала, доволі довго не давала мені заснути, взявши до уваги якою змученою і невиспаною я була. Ви можете подумати, що це був Червона Рука і його вимога віддати йому щось, чого я не знала як здобути, але насправді це було щось зовсім інше.
Бош. Як він зловтішався, що відрізав Корбіну пальці. Звісно, це був брудний прийом, розрахований на те, щоб розлютити мене, жахливий сам по собі. Але чому він зловтішався цим, а не самим вбивством? Чому він не розповів, що дозволив йому втекти, як це описав Клюге, і полював на нього, як на тварину? Це було так само жорстоко, якщо не більше.
Дрібниця, але вона не пасувала.
Чогось бракувало. Щось було не так.
Розділ 24
Я спала до півдня, тоді залишила будинок травниці так само як зайшла. Не знаю, що думала старенька бабуся про свою таємничу пансіонерку. За кімнату було заплачено на кілька місяців заздалегідь, а двері, замкнені зсередини на три замки, могли здатися дивними, але не настільки дивними, щоб відмовлятися від легких грошей. Єдина річ, яка мені подобається в люсернійцях: як тільки гроші переходять з рук в руки, вони відразу втрачають інтерес.
В маєтку Осскіла мені повідомили, що мене запросили ще на одні похорони. Точніше, декілька похоронів. Ніхто не зголосився по тіла трьох найманців, тож він вирішив поховати їх в призначеному для васалів склепі Трасенів. Мабуть, люб’язно з його боку. Принаймні в них буде розкішніше загробне життя, ніж було б за інших обставин. Мені не дуже хотілося йти, але Осскіл до того часу не звільниться. Його слуга дав мені зрозуміти, що він був у лорда Морно, де той його знову лаяв.