-- Звісно. Чом би й ні.
-- В кого була причина бажати Корбіну смерті, крім твоїх двох нових ворогів?
-- В цьому вся справа, Фенгале. Я й гадки не маю.
-- То може вже пора почати виясняти? Як будеш мати час.
-- Так, як буду мати час.
-- І заради любові до Ісін, зайди до Локвуда і забери свій пакунок. Він мене вже кілька днів дістає з цим.
-- Як буду мати час, старий! – сказала я, виходячи в двері.
Розділ 25
Він був не такий гарний, як гробниця Корбіна, але мавзолей для васалів Трасена і так був набагато розкішнішим ніж місце останнього пристанища, що швидше за все чекало на мене.
Я зустріла Осскіла, трьох професійних плакальників і двох вцілілих найманців в некрополі пізнього вечора, за годину до заходу сонця. Хольгрен прислав вибачення і погребальні дари, пославшись на “неймовірну зайнятість”. Гадаю, йому просто не подобаються похорони, хоча він і живе поряд з трупами. Погребальний стіл був більшим, але загалом церемонія була така ж як у Корбіна. Дякувати богам, хтось змив сліди Червоної Руки з їхніх облич і акуратно зашив їх. На них був гарний одяг під гарною бронею і з ними була їхня зброя, блискуча і гостра.
Я прийшла якраз на трапезу, яка виявилася доволі стерпною. Проста їжа, без м‘яса. Я довідалася, що троє професійних плакальників були братами, хоча в кожного було інше прізвище: Валлум, Штумполе і Брок. Я навіть не намагалася розгадати як це можливо. В мене було достатньо своїх клопотів.
Осскіл виголосив церемоніальну промову, ми випили погребального вина, і раптом, на якусь мить, вони перестали бути трупами. Наймолодший, той який вибив двері на свою загибель, дивився на мене з соромливою посмішкою на обличчі. Інший, той що посередині, просто виглядав на збентеженого. А той що на кінці, мечник, був явно розлюченим, хоча якимось чином я знала, що не на нас.
Ми випили за них, а вони підняли свої стакани за нас, молодшому довелося підштовхнути ліктем того, що посередині. А тоді вони знов стали просто трупами, й ми поклали їх в мавзолей у золотому вечірньому світлі.
Коли ми зачинили двері, я повернулася до Осскіла.
-- В день смерті Корбіна, Клюге і констеблі обшукали його дім.
Він кивнув.
-- Знаю. Мені сказали.
-- Отже, Ви знаєте, що вони знайшли? – Лист, який за словами Клюге, означав, що Корбіна можуть запросити назад у сім‘ю. І перстень-печатку Трасенів. Слова Дарувнера не давали мені спокою весь шлях до Некрополя. В кого була причина бажати Корбіну смерті?
-- Я знаю, що вони знайшли докази, що він був злодієм, і лист, який я йому відправив разом з сімейним перснем. Чому ти питаєш?
-- Ви йому відправили лист?
-- Звісно. Ще раз, чому ти питаєш?
-- Що було в тому листі?
-- Не впевнений, що тебе це обходить, Амро. Сімейні справи, і хоча ти мені подобаєшся, ти не сім‘я.
-- Але я була його другом, і тому прошу Вас розповісти мені, що було в листі.
Він довго і пильно подивився на мене.
-- Про це більше ніхто не може довідатися.
-- Даю слово.
-- Мій батько – голова сім‘ї, але по-справжньому він вже не контролює навіть себе. Тепер я відстоюю наші інтереси й приймаю рішення відносно сім‘ї. І тепер, коли мій батько не в стані заперечити, я хочу… хотів, щоб брат повернувся. Я хотів, щоб він повернувся в сім‘ю, додому, хоча б до доньки, якщо не до дружини. Я хотів, щоб він був частиною її дитинства, поки в неї ще залишилося трохи дитинства. Але я запізнився.
Мені стало соромно за те, що я сумнівалася в ньому. Адже Корбін, як молодший брат, і так не міг претендувати на спадок, поки Осскіл був живий.
-- Тепер ти скажеш мені навіщо тобі це знати? – запитав він, його голос був швидше змученим і пригніченим, ніж злим.
Я не хотіла відповідати йому. З кількох причин. Але він заслуговував знати.
-- Існує можливість що Бош і Гейрус не вбивали Корбіна, -- сказала я.
-- Але що це має… -- його погляд став жорстким. – Ти підозрювала мене?
-- Ні. Не дуже. Але хотіла переконатися. Ви поступили б так само.
Його жорсткий, холодний погляд зм‘якшився.
-- Гадаю, що так. Але чому ти думаєш, що вбивцею може бути хтось інший?
-- Я розповім Вам про це пізніше, -- сказала я, в мене раптово пересохло в роті й спітніли долоні.
Десь за двадцять метрів несподівано з‘явився Гейрус і дивився прямо на мене.
Осскіл його не зауважив. Я хотіла, щоб так і залишалося. Я повернулася і повільно пішла до склепу, Осскіл не відставав.
-- Можна я завтра зайду? – запитала я. – Розкладу все по поличках.
-- Звісно. Я буду вдома весь день. Але чому не зараз?
-- Бо спочатку мені треба подумати.
Він втупився в мене довгим, пронизливим поглядом. Я намагалася не видати себе. Нарешті він кивнув і вирушив у напрямку до виходу. Всі вже чекали на нього і пішли слідом.