-- Ей, Боше, -- гукнула. – Я чула, ти хочеш порозмовляти зі мною.
Тиша. Тоді легкий стогін, десь в глибині магазина.
-- Є хтось вдома? – крикнула я.
-- Заходь, Амро. – Органний голос. – Сподіваюся ти принесла мою цяцьку.
-- Дякую, я тут постою. Може сам вийдеш і забереш те, що тобі треба? – Я підняла вгору жабу.
-- Неси її сюди, -- сказав Бош. – Негайно.
-- Ні.
Закричав Локвуд. Доволі довго.
-- На моїх нових кінцівках немає пальців, але як я відкрив, ними чудово можна виколювати очі.
-- Що до біса з тобою не так, Боше?
-- Після того, як моє тіло розлетілося на дрібні шматки, я розгубив свої манери. Неси сюди жабу, або цей чепурун втратить своє друге око. І мушу тебе попередити, мої кінцівки не підходять до тонкої роботи. Не виключено, що я штрикну надто глибоко.
-- Крива палка Керфа, -- вилаялася я. Запхала жабу в куртку і витягнула ножі. І ступила в павутину.
Розділ 28
-- Чепуруна можеш відпустити, -- сказала я, коли вступила в темне приміщення магазина. – Це наш танець, мій і твій.
Я повільно пройшла повз ряди дорогоцінних дрібниць і витонченого мотлоху, даючи очам час, щоб призвичаїтися до пітьми. Магазин був не такий вже й великий; я була певна, що Бош і Локвуд знаходяться в задній кімнаті. Приглушені електричні розряди, що хаотично пульсували в темному приміщенні, теж на це вказували.
-- Гаразд, -- сказав він. – Містере Локвуд, якщо Ви бажаєте піти, я не проти.
У відповідь тільки монотонне скиглення.
-- Здається, містер Локвуд воліє сидіти в калюжі своєї крові, Амро.
-- Виходь до мене, Боше, і забери свою жабу. – Сюди принаймні доходило якесь світло з вулиці. У підсобці вікон не було.
-- Ходи сюди й віддай мені її.
-- Припини ці ігри. Ти плануєш прикінчити мене і Локвуда, та забрати ідола. Я готова спробувати й врятувати його, але не ціною власного життя. Хоча, я готова зустрітися з тобою посередині, якщо ти негайно вийдеш і будеш битися зі мною. Хто залишиться в живих, може робити все, що йому заманеться.
-- То ти не хочеш прийти сюди й врятувати життя цьому нещасному?
Мені не сподобалося, до чого вело це запитання.
-- Ти що боїшся битися зі мною?
Почулася різка серія нот; я вирішила, що це новий сміх Боша.
-- Я так розумію, це означає “ні”. Виходь. Покінчимо з нашими чварами. Раз ти такий впевнений у результаті, то завжди можеш повернутися і прикінчити Локвуда після того, як розберешся зі мною.
-- Зайві клопоти, -- відповів він, і тоді я почула, як щось розривають і розпачливий крик, який раптово обірвався.
-- Ой, -- сказав Бош. – Який я незграбний.
Одним з того, що мене навчили, давно тому в провулках Белларіуса, коли Тейнер, мій друг і захисник вчив мене битися на ножах, було ніколи-преніколи не втрачати самовладання під час бійки. З усіх навичок бійки на ножах, які він мені втокмачував, ця була критичною. Цей урок дався мені нелегко – як для будь-якої дитини – але я його вивчила.
Внизу, під вибухом киплячої люті від смерті Локвуда, відсторонена, позбавлена емоцій частина мого розуму почала автоматично перебирати голі факти в швидкій послідовності.
Локвуд швидше за все був мертвим або при смерті. Причин залишатися в цій пастці більше не було. Пора валити. Хольгрен може спалити тут все, як тільки я виберуся.
Я повернулася і побігла. Як виявилося, саме вчасно.
Бош контролював одного зі своїх пекельних пестунчиків. Весь час, поки я розмовляла, він знаходився наді мною, чекаючи, щоб накинутися на мене.
Коли я повернулася, то краєм ока зауважила ледь помітний рух вгорі, а тоді його пазурі зорали мені спину, розриваючи на смуги куртку, сорочку і шкіру. Маленький демон, який викрав голову Боша зі Шпори Півня. Я закричала від шоку і болю, але не зупинилася. Відразу за дверми на мене чекали Хольгрен і достатньо світла, щоб побачити мого ворога.
Я почула шипіння і шкрябання пазурів по дерев‘яній підлозі. Я знала, що ця тварюка огидно швидка. Може навіть достатньо швидка, щоб схопити мене до того, як я вибіжу надвір. Часу, щоб повернутися і кинути ножем не було. Тож коли я досягла дверей, то з ходу виконала щось схоже на пірует, викинувши руку з ножем туди, де, як я гадала, буде демон.
Я поцілила йому в горло.
Він з пекельною силою рвонув моє передпліччя, і коли ми приземлилися на вулиці, опинився на мені зверху. Ніж в шиї не давав йому відкусити мені голову, хоча він озвіріло намагався затиснути мене в своїх слинявих жучих щелепах. Його пазурі почали витворяти спереду мене те ж, що зробили з моєю спиною, залишаючи глибокі, криваві й палаючі лінії в мене на грудях і животі.