-- Гаразд, гаразд. – Я поклала лампу на землю і розірвала обгортку, відкривши невеличку, квадратну коробочку з палісандра, на жаль в одному кутку тріснуту. Я відкрила защіпку.
Всередині був напахчений аркуш паперу, складений, щоб поміститися, і шматочки кольорового, розбитого скла. Розбите скло я впізнала по частині зеленого крила і делікатній голові з довгим, тонким дзьобом.
Колібрі, яке Хольгрен поцупив у мене за день до своєї смерті.
Я витягнула записку і відклала коробочку. Розправила цупкий, напахчений папір:
Мадам Амро,
Корбін сказав мені, що пташка Ваша, тож я повертаю її Вам, щоб показати – те, що я пишу далі, правда.
Корбін був моїм мужчиною. У мадам Естри мій контракт, і він збирався оплатити його, викупити, щоб ми могли бути разом. Але мадам Естрі це не сподобалося, по суті вона зненавиділа Корбіна за те, що він покохав мене.
Я знаю, Корбін мертвий і його вже не повернути. Я зрозуміла це, як тільки Ви зайшли у Мрію, щоб розповісти мадам Естрі. Його ім‘я на Ваших вустах і вираз Вашого обличчя сказали мені все. Але Ви не знали про нас. А я не могла сказати Вам, тільки не під її дахом. Тож я хочу сказати Вам, що якщо Корбіна спіткав поганий кінець, а моє серце підказує, що це так, то це зробила Естра, а точніше наказала зробити, бо тієї останньої ночі, коли Корбін не прийшов до мене, вона сказала, що він ніколи вже не прийде. Вона сказала, що я належу їй, я її власність, і я не можу забрати її мужчину, як цього не може її щітка для волосся, чи її пес. А коли я відповіла, що це вирішувати Корбіну, вона засміялася і сказала, що Корбін більше ніколи нічого не вирішуватиме.
Корбін говорив мені, що Ви відчайдушна, і якщо в мене колись будуть проблеми, то звертатися до Вас, якщо не зможу звернутися до нього. Для себе я нічого не прошу, я прошу для Корбіна. Якщо Ви шукаєте того, хто скривдив його, то тепер Ви знаєте.
Я залишаю цю записку в посередника Корбіна, бо він не сказав мені, як Вас знайти.
Щиро Ваша,
Ліра Джувіс Блекдотер
-- От сука, -- прошипіла я.
-- Про яку суку йдеться? – запитав Хольгрен, але я майже не чула його.
-- Вона сиділа і розпачливо крутила серветку, запропонувала мені допомогу в пошуках вбивці Корбіна, йобане уособлення скорботи! – Я копнула коробочку по вулиці, розсипаючи по бруківці шматки кольорового скла.
Хольгрен обережно забрав у мене записку. Прочитав. Віддав мені. Я зім‘яла її в кулаці, тоді змусила себе заспокоїтися. Я вигладила листа, акуратно склала його і запхала в кишеню.
-- Ти вб‘єш її? – запитав він.
-- Я? Я законослухняна громадянка, Хольгрене. Особливо якщо поблизу знаходиться інспектор, -- я вказала підборіддям на вулицю, де з-за рогу з‘явилася карета, за якою крокував десяток міських вартових, озброєних піками.
-- Хтось припізнюється, а хтось геть запізнюється, -- пробурмотіла я.
Клюге й словом не обізвався до мене, що мене цілком влаштовувало. Він вислухав свідчення Хольгрена, тоді швиденько оглянув магазин і трупи.
-- Де його голова? – запитав він коли дійшов до Боша.
Здавалося, що Хольгрен хотів зобразити невинність, але потім відхилив плащ і показав свій жахливий трофей.
-- Є якась особлива причина, чому вона тобі потрібна? – запитав його Клюге.
-- Так.
-- Мені потрібно знати цю причину?
-- Навряд чи, інспекторе.
Клюге невдоволено зітхнув і наказав:
-- Геть з моїх очей, обидвоє.
Тоді видав своїм людям інструкції щодо тіла Боша. Вони взялися до діла, загортаючи потвору в брезент, в той час, як Клюге палив трупи демонів мегавогнем.
-- Чув, що інспектор сказав, -- промовила я до Хольгрена.
На небі починав рожевіти світанок, коли ми пошкутильгали на мою зустріч з Червоною Рукою.
Розділ 30
-- Я так розумію, ти йдеш зі мною? – запитала я Хольгрена по дорозі в Некрополь.
-- Мені по дорозі додому, -- відповів він. Він посміхався, але притискав руку до рани на боці.
-- Знаєш якісь лікувальні чари? – запитала я. Моя спина досі палала, та й рана на стегні була не краща. Вони сильно обмежать мою рухливість в бою.
-- Боюся, це не моя спеціальність.
-- Є якісь ідеї, що нам робити з Гейрусом?
-- Як на мене, в тебе два варіанти. Віддати йому жабу. Або змусити його забрати її в тебе.
-- Хотіла б я знати, навіщо вона йому, -- пробурмотіла я.
Хольгрен коротко засміявся.
-- Цікаво, чого може хотіти король вбивць від виготовленої богинею зброї?
-- Ну, власне, -- відповіла я. – Не хочеться повторювати, але ти не бачив його. Я бачила. Йому не потрібен якийсь чарівний клинок, щоб бути найнебезпечнішим створінням на двох ногах. Він не зробить його кращим вбивцею, Хольгрене. Ідеал неможливо покращити.