Коли почалися спазми, то якусь мить я не розуміла що це.
Тоді до мене дійшло, що це приступи голоду; години, можливо дні голоду спресовані в один момент. Я заскреготала зубами від голоду, від зболілої плоті на спині і рваної рани вздовж стегна, та підсилила чари ще більше і метнула клинком з правої руки. Я надіялася – насправді, то молилася – що вилетівши мені з руки, він раптом не сповільниться.
Не сповільнився.
Ніж потрапив йому в горло. Він навіть не спробував заблокувати його.
Його очі розширилися. Рот обвис. Він почав душитися. А тоді витягнув ніж з шиї і засміявся до мене.
Дірки в шиї не було. Навіть крові не було. Я сіла на траву і охопила голову руками.
-- Тепер віддаси мені жабу? – запитав він.
Розділ 31
-- Яйця Керфа, -- Я підвела погляд, а він просто стояв собі, посміхаючись до мене.
Позад нього, справа від мене, дуже повільно вмирав Архат, темно-червона пляма неквапно розпливалася по його оранжевому балахоні на животі. Чому ти не змінив форму? В тебе був би шанс. Та він вже ніколи не відповість на це запитання.
Я глянула наліво позад себе, там стояв Хольгрен, з досі піднятою рукою, після того, як зірвав ланцюжок, нескінченно повільно рухаючись вбік.
Я зупинила чари. Архат впав на коліна, тоді перевернувся на бік.
Йому кінець. Дурний хлопчисько. Чого він сподівався добитися?
Хольгрен підійшов і став позад мене, я відчувала його силу. Він викликав якісь чари, і від них волоски в мене на потилиці легенько затремтіли і скрутилися.
Я опустила руки на коліна, оглянула рану, яку Гейрус наніс мені, замість того, щоб відрізати великий палець. Вздовж рани з‘явилися краплини крові.
Кров.
-- Хочеш жабу? – запитала я його. – Тобі доведеться мати справу ще з деким.
-- З ким? З магом?
Я похитала головою і витерла закривавлену руку об смарагдову траву цвинтаря.
-- Кажуть, що ніколи-преніколи не варто проливати кров у Некрополі, -- повідомила я його.
-- Ах, так? – відповів він. – І чого б це?
-- Тому, що це зауважить Сторож. І проведе розслідування. А в нього паршивий характер.
-- Це правда, -- голос пролунав наче з тисячі зяючих могил. – Щира правда.
Здавалося, що голос походить звідкись зверху. Я підвела погляд, прямо на мене дивилася статуя Заплаканої Матері. Вона змінилася.
Тепер на її грубо витесаному обличчі не було жалості чи співчуття. Їх замінили жорстокість і божевілля. Почав дути холодний, холодний вітер, з неба закровоточило світло.
-- Хто пролив кров у цьому освяченому місці? – запитала вона. – І чию кров було пролито?
-- Мою кров, -- відповіла я.
-- Його ніж, -- сказала я, вказуючи на Гейруса, який, мушу признати, не виглядав на надто стурбованого.
-- Я не питаю живих, -- сказала вона мені презирливо.
І відкрилися могили, і почали вилізати мертві.
Я глянула вниз пагорба і побачила, що до мене йде Корбін. Позад нього три найманці, і цілий сонм мертвих, яких я не знала і знати не хотіла.
-- Хто пролив кров? – запитав Сторож знов, і пів сотні пальців, в різній стадії розкладу, вказали на Гейруса.
-- Чию кров було пролито? – І пальці вказали на мене.
-- Не забудьте про нього, -- сказала я, вказуючи на Архата.
-- Його кров ще не скропила землю, -- відповів Сторож.
-- Не будь формалістом.
-- Правила – це правила, -- вона повернулася до Гейруса. – З якої причини чи за яким правом ти пролив тут кров?
Він пхикнув.
-- Порушення обітниці.
-- Якої обітниці?
-- Вона пообіцяла принести мені статуетку, яку тримає за пазухою, але відмовляється віддавати її. Отже, вона порушила обітницю.
Величезна голова обернулася до мене.
-- Це правда?
-- Я сказала, що принесу, а не що віддам її!
-- І хто тепер формаліст? Ай-яй-яй, -- вона пригрозила мені величезним пальцем, тоді глянула на мертвих, що зібралися навколо.
-- Хто був свідком цієї обітниці?
Піднявся десяток трухлявих рук. Включно, як я зауважила, з Корбіновою. Він підійшов і став поряд зі мною.
-- Дуже тобі дякую, -- сказала я, а він знизав плечима.
-- Ось мій вирок, -- сказав Сторож. – Жінка, яку знають порядні мерці, і якій пролили кров там, де не слід, може бути вільною. – Пауза. – Після того, як віддасть те, що пообіцяла тут, на освяченій землі.
Знекровлена, майже божевільна від спраги, з болем від голоду і ран, я обурено вилаялася і витягнула ненависну жабу з-за пазухи. Кинула її до ніг Гейруса.
-- Бодай ти подавився, -- сказала.
Він нагнувся, щоб підняти її, а Корбін прошепотів мені у вухо, трохи невиразним від розкладу голосом: