— Знаю, — відповів Максим. — У нас у підпіллі на Саракші їх дуже навіть непогано робили.
— Можливо, що посилочка ця, — сказав Горбовський, — і призначена була для того, щоб перервати часовий цикл… У Рудольфа просто не вистачило витримки. Доброти у Рудольфа не вистачило.
— Інформації в Рудольфа не вистачило, — сказав Максим. — А взагалі я в усьому винен. Міг же зупинити Абалкіна, вухами прохляпав…
— Ось тоді й почали виявлятися людени, — сказав Горбовський. — Як іще одна спроба вийти за межі циклу.
— Леоніде Андрійовичу, шановний, — сказав Максим. — Усе це дуже цікаво й варте найширшого обговорення. Але я ж не філософ, я простий оперативник. Мені не таємниці Світобудови осягати належить, а реагувати на явну небезпеку. А я відчуваю, що наші люди на Ґіґанді в небезпеці. Більш того, в небезпеці усе людство, якщо почалися збої в БВІ…
— Гаразд, — несподівано погодився Горбовський. — Поговоримо про Ґіґанду. Коли ви робили запити в БВІ, вам нічого не здалося дивним?
— Там усе мені здалося дивним, — знизав плечима Максим. — Ґіґанди немає, нічого немає. Та ще герб герцога Алайского до чогось приплели…
— Отож, — сказав Горбовський, встаючи. — «Відомостей немає» — це від машини. А герб Його Алайської Високості з образливим девізом — це, як говорив один тямущий безумець, «людське, занадто людське». Для чого я, по-вашому, покинувши свою обитель скорботи й постелю хвороби, розважаю діточок у місті Атонові?
— Для чого? — тупо повторив Каммерер.
— А для того, — сказав Горбовський, і довге, темне обличчя його просяяло, — що збираюся я відвідати «Будинок Корнія», і прошу вас, найоперативніший мій, супроводжувати мене, старого, щоб не отримати мені, старому, в лоб. Чи по лобі, що, по суті, єдино.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
«Будинок Корнія» аж ніяк не нагадував «Будинку Леоніда» — та це й не будинок, по суті, був, а цілий комплекс будівель і приміщень, що включав спортивні зали, арсенал, лазарет, інформаційний центр, не кажучи вже про знаменитий корнієвий музей, в якому бути я не був, а чути чув.
Вести флаєр я не міг, позаяк голова нічого не тямила.
Леонід Андрійович, примовляючи щось подібне до «ви, нинішні, — ану ж бо!», витіснив мене з водійського місця й згадав давнину так уже міцно, що я почав побоюватися за його життя. За своє, до речі, теж. Внизу пропливали, часом стаючи набік, золоті пшеничні поля.
Зате на підльоті до «Будинку Корнія» великий пілот вимкнув і без того не дуже шумний двигун і спланерував зовсім не на призначений майданчик, а майже за півкілометра від будинку, мало не в кущі.
— Ви вмієте повзати по-пластунському, Максиме? — сказав він. — Мені б дуже не хотілося тривожити мешканців будинку.
— Повзати по-пластунському я вмію, — доповів я. — Але вам не рекомендую. Що ж до мешканців будинку, то їх усіх, наскільки я зрозумів, свистали нагору — на чолі з господарем.
І тут я згадав, що Корній Янович Яшмаа — один із «підкидьків», значок «ельбрус», якщо не помиляюся. Ні, не помиляюся.
Ну, от вам іще один збіг…
— Навряд чи він нас чекає, — сказав Горбовський, — але підстрахувався напевно. Уявіть собі, Максиме, що нам належить пробратися у штаб-квартиру хонтійської, скажімо, розвідки, не потривоживши й не пошкодивши вартових, тим паче, що живих вартових і нема. Двері, припустимо, заблоковані на пароль. Усі двері. Ось креслення будинку, — він протягнув мені табличку. — Ваші дії?
Будинок, повторюю, був незнайомий, зате всі блоки стандартні — Корній Яшмаа не любив надмірностей. Я якийсь час вивчав креслення, потім повернув його Горбовському.
— Поки бачу тільки один шлях, — сказав я. — Припустимо, всі входи справді заблоковано. У дворі з боку сліпої стіни є люк — система циркуляції басейну. На жаль, цей басейн не в спортзалі, а в музеї. Ви, випадково, не знаєте, кого Яшмаа поселив у басейні, Леоніде Андрійовичу?
— Випадково знаю, — сказав Леонід Андрійович. — Іхтіомаммала поселив. Цього іхтіомаммала йому покійний Поль Гнідих заповів.
Дуже сподіваюся, що бідна тварина переживе й нас з вами. Не зашкодьте йому, Максе, дуже вас прошу.
— Як би він мені не зашкодив, — пробурчав я. Іхтіомаммал, як це випливає з назви, був рибоподібним ссавцем із планети Яйла, розміром був з хорошу косатку, мав густий волосяний покрив і безліч зубів. Найприємнішим у цій худобині було те, що вона ніколи не спала, а увесь час кружляла й кружляла уздовж стін своєї в’язниці. А якщо ж Корній Янович ще й забув її погодувати перед відльотом…