У новітніх публікаціях, присвячених моральним аспектам науки, недостатньо чітко визначається поняття відповідальності вченого. Існує навіть думка, що лише прикладні дослідження виступають як бажані чи небажані, тоді як фундаментальні в цьому плані цілісно нейтральні. А насправді це не зовсім так. Як слушно зауважує М.Марчук, “фундаментальні дослідження, так само як і прикладні, від самого початку пов’язані з цінностями. Однак у фундаментальному дослідженні ширший простір і більше ступенів свободи. Наприклад, експерименти над людьми завжди засуджувалися, проте в теорії таких жорстких обмежень не існує. Наука не знає заборонених тем, але при цьому вчені повинні пам’ятати, що будь-яке мовлене слово породжує спокусу його втілення. Навіть простий вибір об’єктів для пізнання ціннісно зумовлений, не кажучи вже про ті закономірності, котрі вчений намагається виявити” [97, 177-178].
Отже, розвинута совість є стримуючим чинником у науковій та інших видах діяльності; вона ж відіграє своєрідну роль “катарсиса” при аморальному (а іноді і злочинному) вчинку людини (згадаймо хоча б муки сумління Родіона Раскольникова в Ф.Достоєвського або того ж таки О.Гена.
Тому совість є не тільки однією з найважливіших моральних ( і в цілому соціальних) якостей людини, а й почуттям, роль яких у сучасному надто прагматичному світі дедалі зростає.
Поняття “моральні почуття” використовується у двох аспектах: 1) для позначення емоційного стану людини, що виникає під впливом зовнішніх подразників (певних проявів соціального середовища і природних факторів - землетрусів, засухи, цунамі, масових епідемій та інших видів стихійного лиха); 2) для позначення позараціональних спонукань індивіда до морального вчинку. Виділені в першому та другому аспектах моральні почуття можна розглядати як особливу форму соціальних потреб, що ушляхетнюють духовний світ і практичну діяльність людини. Розвинуті моральні почуття допомагають індивіду співпереживати радість і горе іншої особи, викликають емоційну ідентифікацію з її внутрішнім духовним світом, тобто створюють можливості солідарності людей у їх спільних справах та спілкуванні.
Звільнення нашого суспільства від тоталітаризму сприяє відродженню й, активному функціонуванню справжніх людських цінностей, створює передумови утвердження в суспільстві кращих ідеалів свободи, демократії, а в індивідному житті людини - чіткої диференціації між справедливістю і несправедливістю, добром і злом, честю і безчестям тощо. Людина навчається добру в інших людей, але й перші уроки зла вона отримує від них. А ось “баланс” добра і зла, який формується в душі, значною мірою залежить від самої людини, від її нахилів, рис характеру тощо. Як зазначає А.Титаренко, “Здатність відчувати і творити добро, а також розпізнавати зло і бути стійким щодо нього - особлива моральна якість особи, яку вона не може отримати готовою від оточення, а повинна виробити самостійно, вистраждати в пошуках і боротьбі... Моральна чистота свідомості - не дитячий стан невинності і незнання. Моральна особистість є результатом боротьби, яка включає не просто зусилля, а творчі зусилля. Лише в результаті цих зусиль утворюється стійкість і непримиренність щодо зла, несправедливості, спокус егоїстичного свавілля” [98, 285-286].
Слід сказати, що неодмінною передумовою формування в особистості почуття активності та відповідальності є вироблення в неї в процесі освіти, виховання, соціалізації в широкому значенні цього слова права на відповідальний вчинок, уміння співвідносити його з учинками інших людей. Це означає, що сфера діяльнісно-практичної співучасті особистості в суспільних процесах має дедалі більше розширюватися та поглиблюватися.
Розглядаючи соціальну адаптацію як процес активного пристосування особистості до середовища, яке змінюється, за допомогою різних соціальних засобів, ми зустрілися з потребою проаналізувати не лише середовище яке змінилося, а й зміни самої особистості у процесі адаптації. Активне чи пасивне пристосування, вибране особистістю для “виживання”, - принципового значення це не має, оскільки процес її взаємодії із соціальним середовищем від самого початку набуває характеру суб’єкт-об’єктних стосунків.
Специфіка сучасного українського суспільства полягає в тому, що воно перебуває у трансформаційному стані, тобто особливому специфічному стані, який, з одного боку, можна охарактеризувати як стійкий, а з іншого - нестабільний. Це стан невизначеного розвитку, який містить у собі різні варіанти та можливі альтернативи розвитку. А сам процес психологічного засвоєння іншої (не радянської) нормативності, іншої системи цінностей є на наше переконання, процес “перебудови” свідомості, який забезпечує “успішність” чи “неуспішність” входження в нові соціально-економічні умови та виступає раніше фактором адаптації, ніж теоретичним описом взаємного пристосування особистості до соціального середовища, що змінюється.