Серйозною соціальною проблемою будь-якого суспільства, аж надто того, що трансформується, є бездіяльність і безвідповідальність (з цим феноменом ми стикаємось майже кожного дня, про що буде докладніше сказано далі). Щоб успішно “лікувати” цю небезпечну соціальну хворобу, потрібно знати механізм її формування.
Традиційно більшість авторів пов’язує названі вище феномени з тоталітарним режимом, соціальними умовами існування людини. Це важливий, однак не єдиний чинник формування людської бездіяльності і безвідповідальності. Причини цього явища значно глибші. Відомо, що певну долю вітальної активності новонароджена дитина отримує генетичним шляхом (особистістю в повному розумінні цього слова вона стає пізніше, в процесі соціалізації). Проте ким вона стане, залежатиме від соціального мікросередовища та її власних духовних (і частково матеріальних) потреб, інтересів, активності й діяльності. Якби все залежало від соціального середовища, рівня життя, демократії, політичних та економічних свобод, то в більшості сучасних капіталістичних країн не було би безпритульних і алкоголіків, наркоманів, злочинців та інших антисоціальних елементів, що перебувають на соціальному дні суспільства. Проте вони є у найблагополучніших, з позицій рівня життя, країнах світу. Звідки ж беруться люди, які ведуть примітивний (майже тваринний) спосіб існування, не хочуть працювати й брати на себе будь-яку відповідальність?
Назване явище породжується як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. У суб’єктивному плані головними причинами, є недостатньо розвинуті духовні потреби та інтереси, воля й характер особистості. Природні задатки новонародженої дитини - продукт тривалої еволюції й вони передаються спадково в генетично закріплених “кодах”. У процесі людської життєдіяльності ці “закодовані” дані не можуть реалізовуватись самі собою. Навіть такі, на перший погляд, найпростіші й начебто дані людині природою здібності, як здатність розрізняти людську мову, музичні звуки і т.п., формуються в дитини лише в процесі оволодіння мовою й залучення до музичної культури. Як зазначає А.Спіркін, “дитина після свого народження є лише “кандидатом” у людське суспільство й не може стати його повноцінним членом за умов ізоляції чи перебуванні в зграї тварин. Вона (дитина) може стати людиною лише спілкуючись з іншими людьми” [129, 261].
Людина здійснює свою практичну й теоретичну діяльність у формах, створених у процесі розвитку суспільства. Соціальне проникає у свідомість індивіда й звідси визначає суть його діяльності шляхом предметного світу, створеного попередніми поколіннями людей - культури, мови, нагромадженого знання і досвіду тощо. Отже, особистість - це продукт середовища й своєї власної активності, діяльності. Проте в одному й тому самому соціальному середовищі формуються різні особистості - активні, дійові, які хочуть багато знати й чогось досягти у своєму житті, і пасивні, безвольні, інертні, позбавлені будь-яких духовних інтересів і не здатні прийняти жодного самостійного рішення. Які ж причини цього явища?
На думку Є.Бистрицького, ці причини приховані в особливостях першого етапу соціалізації людини, яка перебуває в сімейному оточенні, де здійснюється формування свідомості, мови, знань і досвіду в дитини. Блокування її індивідуальної ініціативи при бажанні зробити щось самій, коли замість неї це роблять батьки (в багатьох сім’ях - і в зрілому віці їхньої дитини), призводить до відповідного блокування свідомості людини, що формується, і закладає психологічні підстави соціальної пасивності та безвідповідальності. За Г.Гегелем, саме діяльність є найкращим виразником і реалізацією як настроїв, так і цілей людини. Тож поки молода людина не знайшла себе в практичній діяльності, то все довкола може здаватися їй дріб’язковим і неістотним. А неможливість (чи небажання) реалізувати свої життєві ідеали може спричинити в молодої людини своєрідну іпохондрію. І чим активніше вона оволодіває індивідом, тим важчими бувають її симптоми. У слабких натур, на думку Гегеля іпохондрія може тривати все життя [130, 89].
Рано чи пізно людина повинна відчути себе самостійною й отримати підтвердження своєї цінності серед інших людей, які визнають її автономію. Соціальне самовизначення (незалежно від того, йдеться про вибір професії чи світоглядної позиції) є визначенням свого місця у світі. Відповідь на риторичне самозапитання “ким бути? і що робити?” містить у собі й певну оцінку себе і своїх можливостей.
Однією з причин суб’єктивного порядку соціальної пасивності та безвідповідальності людини можуть бути слабка воля та імпульсивний характер. Відомо, що волю Ф.Енгельс визначив як “сплав почуттів і розуму”. Це здатність людини діяти в плані свідомо поставленої мети, долаючи при цьому виникаючі бажання й прагнення, які можуть стати перешкодою на шляху досягнення життєво важливої мети. Ось чому сім’я, школа, навчальний чи трудовий колектив повинні всіляко сприяти індивіду в його прагненнях реалізувати визначені життєві цілі, інакше найкращі наміри можуть залишитись лише на рівні бажань і мрій. У такій ситуації психологічною сутнісною силою, що об’єднує розум і почуття на шляху до визначеної мети, є сильна воля. “Як воля, дух діє практично”, - писав Гегель [131, 7].