Криза, в якій перебуває наша країна, почалася з розпаду соціальних зв’язків та руйнації сподівань соціальних суб’єктів, а ці сподівання - з кризи особистих ціннісних орієнтирів, із втрати ідентичності. За цих умов виникають два привабливих проекти, до того ж вони часто йдуть поруч: “побудувати” якісно нову ідеологію - ідеологію оновлення; стимулювати розвиток “справжньої” науки про суспільство. В такому разі виявляється можливим заповнити як ціннісну прогалину в суспільній свідомості (за допомогою нової ідеології), так і (за допомогою науки) нестачу знань про те, що ж належить робити для покращення існуючого суспільного стану.
Комуністична ідеологія, яку суспільство відкинуло, містила в собі ідею “морально-політичної єдності” всіх його членів, чим намагалося забезпечити у їх більшості ціннісний консенсус щодо важливих питань суспільного буття, системність світогляду як елемент стабільності свідомості, стійкості “соціально-психологічного самопочуття”. Відмовившись од цієї офіційної доктрини, українське суспільство тим самим створило передумови формування принципово нових цінностей.
Представники соціальної філософії та соціології провідних країн світу вже давно дійшли висновку, що ціннісна різноманітність - це природний стан людських спільнот. Як і інші базові елементи людського існування, різноманітність цінностей, як правило, амбівалентна і потенційно передбачає можливість позитивних та негативних інтерпретацій та процесів. Особливим випадком ціннісної різноманітності є наявність у сучасних суспільствах традиційних цінностей та структур, які склалися на доіндустріальній стадії свого розвитку. У принципі, співіснування (навіть у сучасних суспільствах, наприклад, у США) традиційних та модернізованих форм і елементів - звичайна річ. Що ж до суспільств, що розвиваються, в яких масив традиційних цінностей значно вагоміший, то модернізовані елементи існують там як “анклави” - вкраплення серед “моря традиційних структур”. Деяким країнам, що розвиваються, вдалося використати культурну “архаїку” як ресурс для модернізації, “вбудувати”, вписати ціннісні комплекси, що склалися за умов докапіталістичного розвитку, в модернізаційні процеси та контексти. Іншими словами, використовується те, чого, як здається, є вдосталь. Однак мета, зазвичай корелюється із засобами її досягнення. Це означає, що для успішної модернізації суспільства потрібна визначена ієрархія базових цінностей. Фундаментальні цінності повинні не лише засвідчувати готовність суспільства до змін, які спричинює модернізація (і навпаки), а також достатньо реалістичне уявлення про мету руху та способи її досягнення. Теоретики модернізації довели, що зміни в процесі модернізації відбудуться лише тоді, коли на “кожній з попередніх стадій створюється відповідна сукупність чинників, так само, як на виробництві можна отримати кінцевий продукт за умов дотримання послідовності технологічних операцій” [141, 13-14].
Визначальним тут є співвідношення традиційних елементів та паростків модернізованих структур, ціннісно коректна діалектика процесів їхньої взаємодії, послідовність у нагромадженні нових якостей, що зменшують напруження у процесі розвитку, збільшують органічність соціальних змін та сприяють зростанню системної якості на шляху до модернізації. Так само важливим стає й саме уявлення про модернізацію як усвідомлену мету, з огляду на можливість достатньо серйозних соціальних змін, які охоплюють елементи модернізації, де вона попервах виступає як невідрефлексований результат масових соціальних процесів. Тим-то модернізація як усвідомлена мета суспільного розвитку сама залежить від уявлень про особистісні цінності, які склалися в суспільстві.
Трансформації, суспільні зміни і перебудови як це показує досвід України спричинюють порушення структурно-функціональної системи суспільства, кардинально змінюють, а іноді повністю руйнують повсякденний світ особистості, тобто її усталену систему соціальних статусів, ролей і норм. Вони порушують ціннісно-символічні підстави, що пов’язуються з усвідомленням людьми соціальних норм, з наданням соціальній ролі відповідного оцінного судження та інструментального значення. Вони руйнують межі, в яких існувала впорядкована система соціальних зв’язків та ціннісних уявлень. Суспільство на певний час втрачає свою солідарність і толерантність щодо загальновизнаної системи цінностей, набуваючи, за визначенням Е.Дюркгайма, аномічного стану. До того ж обмеження матеріальних благ, престижних соціальних позицій у політичній та економічній структурах суспільства посилює конкуренцію між людьми за їх завоювання. Все це зумовлює передусім соціальне розшарування, сутність якого можна пов’язати з ієрархічним розподілом соціокультурних благ. Суспільство, як зазначає А.Лобанова “залежно від участі та позиції людей у відтворенні (відновленні) соціально-статусної ієрархії та ціннісно-нормативної системи, може бути “розшароване” на декілька умовних груп:
ті, хто займає активну позицію. Це люди, які “беруть ситуацію в свої руки”, ініціюючи та здійснюючи зміни. Вони не задовольняються “тим, що мають” і прагнуть за будьяку ціну досягти “більшого” - бажаного соціального статусу, достатку, влади;ті, хто займає скоріше активну, ніж пасивну позицію. Вони не здатні “взяти ситуацію в свої руки”, однак стають прихильниками й помічниками тих, хто це може зробити, намагаються утримати “те, що мають” і сподіваються на певні дивіденди (соціальні чи матеріальні) за свою відданість;ті, хто займає скоріше пасивну, ніж активну позицію. Вони не підтримують тих, хто “бере ситуацію в свої руки”, але й не виступають проти них. Вони намагаються утримати “те, що мають”, вичікуючи “свого часу”;ті, хто займає пасивну позицію. Цих людей можна назвати байдужими до змін. Їм бракує індивідуальних якостей, а також особливого бажання утримувати “те, що вони мають”, щось змінювати, досягати чогось “більшого”, вони “живуть, як складеться”;ті, хто активно й відверто виступає проти змін (особливий прошарок “контрреволюціонерів”). Вони намагаються утримати “все те, що мають” і залишити “все так, як було”.