На початку 50-х років ХХ ст.. Т.Парсонс разом з Р. Бейлсом використав чотирьохфункціональну схему для дослідження малих груп. Відтак сфера її використання була розширена на пояснення функціонування “великих” суспільних утворень, зокрема й ролі сім’ї у процесі соціалізації та економічних процесів. Ідея полягає в тому, що кожна соціальна система розв’язує чотири функціональні завдання (Таблиця 1.1). Дві перші функції відносяться до ступенів системи та зовнішнього середовища (сюди входять також фізичні потреби учасників взаємодії), дві інші характеризують внутрішню організацію взаємодії соціалізованих індивідів, сюди ж входять і зразки культури [9, 180].
Таблиця 1.1
Чотирьохфункціональна схема:
Адаптація
Ефективна взаємодія із зовнішнім середовищем, яка передбачає передусім виробництво належних ресурсів, захист від фізичної чи соціальної загрози, а також отримання відповідної інформації про зовнішнє середовище.
Досягнення мети
Розв’язання проблем зовнішнього порядку передбачає внутрішню координацію системи, орієнтуючи цим колективні дії акторів.
Інтеграція
Підтримка довірливих стосунків між учасниками інтеграції та перемога у конфліктних ситуаціях. У малих (контактних) групах інтеграція пов’язана з міжособистісними стосунками, у “великих” суспільних об’єднаннях здійснюється інтеграція міжгрупових стосунків.
Підтримка латентного зразка
Критерії “членства” у груповій взаємодії, типові форми поведінки та рольові репертуари, які дозволяють виробляти загальні норми.
Експериментальне опрацювання чотирьохфункціональної схеми в малих групах, члени яких розв’язують спільне завдання, показало, що мотиваційні та поведінкові характеристики учасників взаємодії залишаться нерозв’язаним доти, доки не буде напрацьований “зразок” адаптивної поведінки, яка відповідає розв’язанню групового завдання.
Т.Парсонс і Р.Бейлc зауважували, що різні “типові змінні” функціонально пов’язані з різними адаптивними механізмами соціальної системи. Наприклад, “афективна поведінка відповідає інтеграції та досягненню мети, однак не допомагає в підтримці зразка та адаптації, де потрібна афективна нейтральність” [8, 182]. Суперечливі орієнтації індивідуальних акторів координуються в чотирьохфункціональній схемі. Що ж до малих груп, то це виявляється в їхній диференціації на чотири системи, кожна з яких специфічним чином пов’язує акторів. Р.Бейлс, наприклад, встановив, що лідерські поривання переважно проявляються в тих ситуаціях, коли група зосереджена на розв’язанні завдання (досягненні мети), а не на особистих стосунках (інтеграції).
Т.Парсонс та Н.Смелзер стверджують, що економіка може бути аналітично інтерпретована як адаптивна підсистема суспільства і політична система, функціонально орієнтована на досягнення мети. В принципі, будь яка система дії може розглядатися як виробництво якогось продукту. Політична система орієнтована на виробництво ефективних рішень, інтегративна система якоюсь мірою продукує соціальну солідарність, система культури продукує “зразок” [9, 47].
Отже, функція адаптації дає системі дії фізичні та енергетичні ресурси для взаємодії із середовищем. На рівні соціальної системи функцію адаптації забезпечує економічна підсистема, функцію досягнення мети - політична, функцію інтеграції - правові інститути та звичаї, функцію відтворення структури - система вірувань, мораль та органи соціалізації, що включають родину та інститути освіти.
Отже, загальна гіпотеза, яка виникла з чотирьохфункціональної схеми, виявлялась у тому, що кожне суспільство прагне бути диференційованим на підсистеми (соціальні структури), які спеціалізовані на чотирьох функціях.
Варто звернути увагу на те, що класичне розмежування традиційних та сучасних суспільств містило в собі проблему перетворення однієї системи дії в іншу, більш досконалу. У Конта ця проблема розв’язувалась постулюванням трьох фаз розумового розвитку людства, у марксизмі розгорталася схема класового конфлікту. Спенсер пояснював соціальну еволюцію диференціацією та спеціалізацією функцій. Парсонівська ж концепція соціальної еволюції також заснована на передбаченнях про зростання адаптивної здатності живих систем, але вона має абстрактний системний характер. Особистість, за Парсонсом, не людина, а система дії, сукупність ролей та очікувань. Сама диференціація “особистості” від інших систем дозволяє суспільству розв’язувати адаптаційні проблеми. Отже, парсонівський “новий синтез” - намагання об’єднати традиції соціологічного номіналізму та соціологічного реалізму в загальній теорії дії - являє собою розгорнуту версію аналітичного реалізму.