— Стій, найкраще тут, — озвався хтось неголосно.
Якусь мить усі прислухалися. Далеко звідси монотонно гуло місто. Тут довкола панувала цілковита тиша.
— Викидай його, — пролунала коротка команда.
Три пари рук учепилися в безвладне тіло. Не минуло й хвилини, як вміст кишень було витрушено. Волоцюги без жодних зусиль стягли з Вільчура пальто, жилет і піджак. Несподівано, мабуть, від холоду, професор опритомнів і закричав:
— Що це, що ви робите?
Водночас він силкувався підвестися із землі. Проте щойно професор став на рівні ноги, як отримав страшний удар ззаду по голові. Вільчур гепнувся мов колода, не встигнувши й зойкнути. А що падаючи, він поточився на край глибокої ями, до якої зсипали сміття, то тіло зсунулося схилом на дно.
— А чорти б тебе вхопили! — лайнувся один із нападників. — Не міг його втримати?
— А нащо?
— Дурне щеня! Нащо! То тепер лізь до ями по черевики й штани.
— Сам лізь, коли ти такий спритний.
— Що ти сказав?! — грізно запитав перший.
У повітрі запахло бійкою, але тут озвався незворушний візник, який досі мовчки курив цигарку.
— А я кажу: їдьмо. Хочете, аби нас тут накрили?
Чоловіки схаменулися й стрибнули до брички. Кінь рушив з місця. Перш ніж в’їхати на шосе, спинилися, візник витягнув з-під сидіння старий мішок і ретельно витер усі колеса від налиплого сміття, а тоді скочив на козли, вйокнув на шкапину, і невдовзі на полях знову запанувала тиша.
Увесь день ніхто туди не зазирав, а вночі й поготів. Лише вранці біля ям з’явилися люди. Селяни із прилеглих сіл, що займалися вивезенням сміття з міста, прибували зі своїм смердючим вантажем. Приїжджали, висипали з возів сміття і, заробивши кілька злотих, поверталися додому. Сумлінніші скидали нечистоти просто до ями, як їм і було наказано, дехто, користуючись відсутністю контролю, викидав їх просто в полі.
Старий Павел Баньковський, селянин із Бжозової Бульки, був людиною чесною. Саме тому він під’їхав до ями й заходився скидати сміття зі свого воза. Він не поспішав, бо й кобилі слід було перепочити перед дорогою, та й сам Павел страждав від задишки, що зрештою, у його віці було зрозумілим.
Він саме скінчив роботу й хотів було постелити собі на сидінні мішок із рештками сіна, як почув із ями стогін. Про всяк випадок Беньковський перехрестився й прислухався. Стогін пролунав уже голосніше.
— Гей, там! — гукнув старий. — Що тут у дідька таке?
— Води! — простогнав слабкий голос.
Голос видався Павлові Баньковскому знайомим. Увечері старий їхав до міста й бачив Матеуша Пйотровського з Бичинця, який теж так само збирався вивозити сміття. Щось підказало Баньковському, що в ямі саме Пйотровький. І голос начебто його, і сміття той завжди зсипав до тієї ж ями. Та й випити полюбляв. Певне, впав п’яний до ями, може й зламав собі щось та й лежить.
Баньковський роззирнувся. Надворі було ще темно, на сході ледь засірілося. Якщо Пйотровський і залишив тут свого воза, то кінь, певне, сам пішов до Бичинця.
— То це ви, пане Пйотровський? — запитав він. — Упали чи як?..
У відповідь почувся тихий стогін.
«А може, то ті з міста його так побили?» — подумав старий. Від міщухів можна найгіршого сподіватися.
Він намацав ногою схил, подумавши, повернувся до коня, відв’язав мотузку, що заміняла віжки, міцним вузлом зав’язав її довкола осі і, тримаючись за линву, спустився униз.
— Пане Матеуше, озвіться-но, бо темно, — загукав він. — Де ви?
— Води!.. — почувся голос зовсім поруч.
Баньковський нахилився й намацав плече.
— Немає в мене води, звідки тут вода? Треба піднятися нагору. А де ваш кінь?.. Певне, що сам додому пішов? Ну, я вас не підніму, спробуйте встати.
Він утрамбував ногами сміття, вперся й смикнув безвладний тягар.
— Та ворушіться-бо. Агов, ну ж бо! Я сам не дам ради.
— Не можу.
— О-о-о! Не можу! Напружтеся. Таж не здихатимете тут.
Рука Баньковського наштовхнулася на густу рідину, що склеїла волосся постраждалого. Понюхав свої пальці й запитав:
— То вони вас побили, га?
— Не знаю…
— Ну, так чи сяк, а здихати тут не будете. Тьху!.. Дивіться, у мене є мотузка, ви лишень устаньте, то якось далі підтягнетеся.
До лежачого вочевидь поверталася сила, бо він ворухнувся раз і другий, проте знову впав, хоча Баньковський і підтримував його, як тільки міг.