Її поведінка була неприпустимо викличною, тим більше, що новий директор дещо посилив дисципліну в клініці, де досі панував занадто патріархальний настрій. Водночас вага Добранецького зросла, причому не лише в очолюваній ним установі. Нові вибори в Товаристві хірургів принесли йому посаду голови, а за рік він посів кафедру замість Вільчура, отримавши звання професора, а що був справді надзвичайно талановитим лікарем і діловою людиною, то поступово невпинно здобував славу й багатство.
З часом назва «Клініка професора Вільчура» перетворювалася на чимраз відчутніший анахронізм. Тому нікого не здивувало, коли, зрештою, за згодою куратора цю назву замінили на «Клініку імені професора Вільчура». У зв’язку із цим вийшла доволі солідна біографія авторства професора К. Добранецького, що називалася «Професор Рафал Вільчур — геніальний хірург».
Книга закінчувалася словами:
«Віддаючи шану незабутній найкращій Людині, мудрому Вчителю й видатному Вченому, польська медична спільнота перебуває в жалобі після його таємничого зникнення, яке, мабуть, назавжди залишиться трагічною загадкою».
Розділ III
Сержант поліції в Хотимові, Віктор Каня, бездіяльно сидів біля письмового столу, вкритого чистим зеленим папером і час від часу позіхав, позираючи у вікно. Відділок розташувався в останньому будиночку край містечка, і з вікон видніли вкриті густою зеленню поля, берег озера, де саме розвішували сіті, чорна смуга лісу, під якою здіймався дим над комином тартака Гасфельда, і дорога до цього тартака. Нею саме наближався Канин заступник, сержант Собчак, з якимсь високим, худим бороданем.
Собчак робив сягнисті кроки, погойдувався навсібіч, мов качка, і ніс під пахвою великий лист дикту для випилювання лобзиком. Бородань, певне, був робітником з тартака, імовірно віднедавна. Сержант Каня бачив його вперше, а він бо знав усіх у Хотимові й довкола в радіусі десяти кілометрів. До того ж те, що Собчак ніс дикт сам, схиляло до роздумів. Він вочевидь не вважав за можливе скористатися послугою свого супутника, отже із цим супутником не все гаразд: він супроводжував Собчака не добровільно.
До відділку в Хотимові приводили різних людей. За бійки в селі, за дрібні крадіжки в лісі, у полі, за браконьєрство. Іноді вдавалося впіймати якогось грізного бандита чи розтратника, котрі уникали великих доріг і намагалися бічними шляхами дістатися німецького кордону.
Та бородань, що його вів Собчак, попри свій могутній зріст вочевидь не викликав побоювань у сержанта. Тут явно йшлося про якісь дрібниці.
За кілька хвилин двері відчинилися й обоє ввійшли досередини. Бородань зняв шапку й зупинився біля порога. Собчак віддав честь і відрапортував:
— Оцей чоловік прийшов на тартак Гасфельда в пошуках роботи. Його взяли, та виявилося, що в нього немає жодних документів, він не знає ані як зветься, ані звідки взявся.
— Зараз побачимо, — буркнув Каня й махнув рукою бороданеві. — Маєте якісь документи?
— Не маю.
— Собчак, обшукайте-но його.
Той розстебнув на велетневі грубу пошарпану свиту, понишпорив у кишенях і виклав на столі перед сержантом усе, що знайшов: невеличкого дешевенького ножика, кількадесят грошів, шматок мотузки, два ґудзики й бляшану ложку. Обмацав халяви, але там нічого не було.
— І звідкіля ж ви тут узялися? Га? — запитав сержант.
— Я прийшов із Чумки, що в Сурському повіті.
— Із Чумки?.. А нащо ви прийшли?
— Роботу шукаю. У Чумці я працював на тартаку. Тартак зачинили. То люди казали, що тут, у Хотимові, для мене знайдеться робота.
— А як звався власник тартака в Чумці?
— Фібіх.
— І довго ви там працювали?
— Півроку.
— А народилися ви теж у Сурському повіті?
Бородань знизав плечима.
— Не знаю. Не пам’ятаю.
Сержант грізно глянув на нього.
— Ну-ну! Не морочте мені голову! Письменний?
— Так.
— Де у школі вчилися?
— Не знаю.
— Ім’я та прізвище? — вже гаркнув нетерпляче Каня.