Бородань мовчав.
— Ви що, глухий?
— Ні, пане начальнику, не гнівайтеся на мене. Я ж бо нічого не зробив.
— Ну, то кажіть правду!
— Я й кажу правду. Не знаю, як звуся. Може, у мене взагалі жодного імені немає. Усі мене про нього питають, а я не знаю.
— То що, у вас ніколи документів не було?
— Ніколи.
— А як же вас на роботу брали? Без документів?
— У містах скрізь паспорт вимагали, не хотіли так брати. А по селах уже не кожен на таке зважає. От, назвуть якось, як кому подобається, та й по всьому. Тут, на тутешньому тартаку я назвався іменем, як мене в Чумці кликали: Юзеф Бородань. Але я вам і сам сказав, що це лише прізвисько. А я нічого не зробив, і сумління маю чисте.
— Це ми ще з’ясуємо.
— Та ви, пане сержанте, можете написати до тих, у кого я працював. Я нічого ніколи не вкрав.
Сержант замислився. За свою практику він не раз зіштовхувався з різними людьми, що приховували своє ім’я, та вони завжди називалися якимсь вигаданим. А цей стверджував, що жодного імені в нього немає.
— А де ваша сім’я?
— Не знаю. Немає в мене жодної родини, — у відчаї сказав бородань.
— А до суду вас коли-небудь притягували?
— Так.
Сержант широко розплющив очі.
— Де?
— Минулого року в Радомі, а три роки потому в Бидгощі. Першого разу я просидів у цюпі місяць, другого — два тижні.
— За що?
— За бродяжництво. Але неслушно. Невже той, хто шукає роботу — волоцюга?.. Насправді за те, що в мене документів немає. Я просив у суді, і в поліції, і у в’язниці, щоб мені дали якісь документи. Але вони не захотіли. Казали, що немає такого закону. То що ж мені робити?
Він кахикнув і розвів руками.
— Відпустіть мене, пане сержанте. Я нічого поганого нікому не зроблю.
— Відпустити? Закон цього не дозволяє. Я вас відішлю до старости, і нехай вони там із вами роблять, що захочуть. Сідайте й не заважайте мені. Я мушу написати протокол.
Він витяг із шухляди аркуш паперу й заходився писати. Довго роздумував, бо відсутність прізвища й місця народження затриманого порушувала йому весь протокол. Нарешті закінчив і глянув на бороданя. Сивуваті щетина й волосся вказували на те, що тому було близько п’ятдесяти. Чоловік сидів непорушно, втупившись у стіну. Він був страшенно худий, із запалими щоками й нагадував скелет. Лише величезні спрацьовані руки виконували якісь дивні нервові рухи.
— Переночуєте тут, — сказав Каня, — а завтра відішлю вас до повіту.
І підвівшись, додав:
— Нічого вам там не зроблять. Щонайбільше відсидите за бродяжництво та й годі.
— Якщо не можна інакше, то немає ради, — похмуро відказав бородань.
— А тепер ходіть сюди.
Відчинив двері до маленької комірчини із заґратованим вікном. На підлозі лежав сінник, добряче напханий соломою. Двері були із міцних дощок.
Коли вони зачинилися, бородань ліг на сіннику. І почав міркувати. І цей сержант, і той другий поліцейський не були поганими людьми, проте, видко, закон примушував їх бути такими. За що ж його знову позбавили волі, чому вбачають у ньому злочинця?.. Невже так конче мати документи і якесь ім’я?.. Хіба від цього людина якось змінюється?
Йому вже пояснювали не раз, що це неможливо, аби він ніяк не звався. І він, зрештою, із цим погодився. Але боявся про це навіть думати. Щойно починав, його огортало дивне відчуття: немовби він забув щось надзвичайно важливе. І думки, пройняті гарячковим хвилюванням, утікали навсібіч, збиралися якимись пошарпаними клубками, розпачливо смикалися, немов тварини, охоплені дикою панікою; вони вирували дедалі швидше, безцільно, беззмістовно, тоді розбивалися на тисячі уламків, перетворювалися на якесь химерне клоччя, що нагадувало безформних незрозумілих страховиськ, що зросталися у великий жмут вати, який поступово заповнював йому череп.
У такі хвилини він зазнавав найжахливішого страху. Йому здавалося, що він збожеволіє, зсунеться із глузду, і він почувався абсолютно безпорадним, безсилим і розгубленим.
Бо ж у цьому пекельному хаосі він жодного разу й на мить не втратив свідомість. Десь усередині мозку якийсь чіткий механізм спокійно фіксував кожен симптом, кожну фазу. І це спричиняло найгірші муки.
Марно він намагався нелюдськими зусиллями волі вирватися із цієї трясовини. Перестати думати, зосередити увагу на якомусь предметі, рятуватися. Лише фізичний біль приносив сяку-таку полегшу. Тоді він до крові впивався зубами в тіло, гриз руки й бився головою об стіну аж до повної знемоги, до втрати свідомості.
Тоді він лежав нерухомо, украй виснажений і напівмертвий.
Тому й боявся, по-тваринному, огидно боявся своєї пам’яті. Боявся всього, що могло примусити необачно зазирнути в морок минулого, у ту кошмарну темряву, якої несила здолати і яка, проте, притягає, мов бездонне провалля.