Тому такий допит у відділку був для нього справжніми тортурами і, опинившись сам та усвідомивши, що небезпека нападу минула, він майже радів своєму ув’язненню.
Проте повторне затримання поліцією, муки роздумів і небезпека нового нападу паніки примушували його захистити себе від усього цього в майбутньому. А зарадити цьому могло лише одне: він мусив здобути документи. А що законним шляхом виготовити їх було неможливо, треба було їх у когось забрати, украсти.
Він ще не знав, як це зробити, але рішення вже визріло.
Наступного дня рано-вранці його доправили до повітового старости в містечку за кільканадцять кілометрів звідси. Староство було у великому будинку. Сержант залишив бороданя на першому поверсі під наглядом поліцейського, який стежив ще за кількома заарештованими. Після тривалого очікування їх почали по одному викликати на другий поверх, де була зала суду.
Огрядненький молодий чиновник сидів за столом, укритим зеленим сукном і заваленим паперами. Судив він швиденько. Та коли надійшла черга бороданя, він явно щось запідозрив, бо наказав чекати. Поліцейський вивів підсудного до сусідньої кімнати. Тут за столом сидів якийсь дідок і завзято щось писав. Кімнатка була невеликою. Сівши на лаві під вікном, бородань почав знічев’я придивлятися до роботи старенького. На столі лежала купа паперів. Були там і клопотання, обліплені гербовими марками, кольорові квитанції й раптом бородань здригнувся: чи не найближче від нього лежала пачка паперів, з’єднана скріпкою, а зверху лежав документ. То була метрика на ім’я Антонія Косиби, що народився в Каліші. Вік 52 роки. Унизу видніли печатки.
Бородань озирнувся на поліцейського. Той стояв, обернувшись спиною, і читав якісь оголошення на дверях. Тепер треба було лише покласти шапку на стіл так, аби прикрити нею папери.
— Негайно приберіть свою шапку, — обурився старенький. — Теж іще місце знайшли!
— Пробачте, — буркнув бородань і прибрав її разом з паперами, а тоді згорнув і заховав у кишені.
Звичайно, цього разу скористатися документами було неможливо, тож його засудили до трьох тижнів арешту за невиправне бродяжництво.
Через три тижні чоловік вийшов із повітової в’язниці й рушив у світ уже як Антоній Косиба.
Розділ IV
У самих Одринах, у маєтку, не було нічого вартого уваги. Великий палац, спалений під час війни, порослий кропивою, лопухами й кінським щавлем, із кожним роком укривався мохом і пліснявою й дедалі швидше руйнувався. Власниця, княгиня Дубанцева, удова колишнього петербурзького сановника, постійно мешкала у Франції й ніколи не приїздила. Управитель, старий дивак, пан Полешкевич, займав дві кімнатки в дерев’яному флігельку, де теж не бракувало слідів занепаду.
Проте довкола простягалася величезна й прегарна Одринецька пуща, тисячі гектарів, густо порослих соснами і смереками, дубами й березами, ліщиною і ялівцем, помережаних вузенькими стежками, на яких частіше видніли сліди вепра чи оленя, ніж коня або людини. З висоти пташиного польоту ці простори скидалися на зелений мінливий оксамит, оздоблений блискучими намистинами. Бо й води тут не бракувало. Малі й великі озера, сполучені захованими у верболозах та вільшанику струмками, були скрізь, тож пущею легше виявилося пересуватися човном, аніж обійти пішки. Човнами ж найчастіше послуговувалися нечисленні лісники.
І лише до садиби посеред пущі доводилося йти пішки. Будиночок стояв на пагорбі, посеред невеликої галявини, зусібіч оточений високою стіною старого лісу. Жив у будинку пан Ян Окша, син старого Філіпа Окші, який понад сорок років лісникував ув Одринецькій пущі, а по смерті залишив синові посаду й усе, що мав. Молодий Окша з дитинства навчався у Вільні, а пізніше в далекій Варшаві, звідки й повернувся з дипломом лісника в кишені, із дружиною й донечкою. Він оселився в батьківському будинку і вже п’ять років, як наділений був у пущі необмеженою владою. Необмеженою, бо його начальник, пан Полешкевич, у всьому йому довіряв, ні в що не втручався й до садиби лісника коли й зазирав, то не для того, щоб книги перевіряти, а щоб побалакати з пані Беатою, Окшевою дружиною, із самим паном Яном у шахи зіграти чи маленьку Марисю посадовити перед себе в сідлі й «повозити» галявиною. Зрештою, це був чи не єдиний гість, що відвідував лісника.
Пан Окша, видко, від батька успадкував вдачу самітника, до сусідів, які, зрештою, жили далеченько, у гості не квапився, то й вони до нього ніколи не їздили. Він охоче просиджував удома, незважаючи на молодий вік, що, зрештою, нікого не дивувало, бо дружину мав навдивовижу вродливу і, як казав лісник Барчук, «дуже віддану», донечку-янголятко й щастя в родині.