— Краще цього не робити. Тут повітря просякнуте мікробами. Мені страшно, що й ти ним дихаєш. А для її дитячих легень це отрута.
— Тоді нехай вона стане на порозі. Скажи їй бодай кілька слів. Ти навіть не уявляєш, як вона про це просить.
— Гаразд, — погодився хворий.
Беата прочинила двері й погукала:
— Марисю! Татко дозволив тобі прийти!
— Татусю! — пролунав углибині дому радісний щебет, а тоді тупотіння швидких ніжок.
Дівчинка вбігла й вражено зупинилася. Вона вже два тижні не бачила недужого, і зміни, що відбулися з ним, вочевидь її перелякали.
— Таткові нині покращало, — швидко проказала Беата, — але він дозволяє тобі лише стояти біля дверей. Невдовзі він устане, і ви знову разом ходитимете до лісу.
— Як там твої справи, дитинко? — запитав Окша.
— Спасибі, татусю. А ви знаєте, що вода підмила ту криву березу, що біля Сивого ручаю?
— Підмила?
— Так. Микола сказав, що вона от-от упаде. І ще казав, що його син, Гришко, бачив учора чотирьох лосів біля Гумінського броду. Вони йшли один за одним.
— Це, певне, ті з Червоного лісу.
— Ага, Микола теж так думає.
— А ти ще не забула геть чисто ботаніку й фізику? — запитав він, усміхаючись.
— Аж ніяк, таточку! — палко запевнила дитина, і на підтвердження власних слів почала перелічувати все, чого навчилася. Після недовгої розмови Окша попрощався з дівчинкою, посилаючи їй у повітрі цілунок.
Рука була худа й неприродно біла.
Коли Марися вийшла, Янек мовив:
— Як же ця дівчина росте. Їй лише дванадцять, а вона вже така, як ти. Наступного року доведеться її таки віддати до школи. Сподіваюся, княгиня нарешті отримає дозвіл на вирубку, і наше становище покращиться.
— На все Божа воля. Аби лише ти швидше видужав.
— Так, так, — палко погодився він, — я мушу видужати й зайнятися справами. Якщо вирубки не буде, я вирішив пошукати іншої посади. Важко покидати Одринецьку пущу, але Марися підростає. Це важливіше.
Він замислився, а тоді запитав:
— Нині ти знову багато витратила на ліки?
— Не переймайся цим.
— Знаєш, я думав, що якби я помер, тобі небагато б залишилося після витрат на похорон. І це мене мучило найбільше… Якщо продати меблі, вистачило б на який-небудь рік. Особливо ці старі рушники. Здається, вони дуже цінні.
— Янеку! Про що це ти! — докірливо вигукнула пані Беата.
— Нічого, я лише кажу, про що думав. Я думав також про те, що ти маєш право вимагати якусь пенсію для Марисі. Не думаю, що Вільчур знайшовся. Інакше про це писали б у газетах. Але там хтось мусить управляти його майном, а Марися має на це майно право.
На обличчі Беати з’явилися червоні плями.
— І це ти мені таке говориш, Янеку?! — вигукнула вона, не приховуючи обурення. Досі протягом п’яти років між ними не було жодної згадки про зниклого професора. П’ять років тому пан Янек наказав навіть білизну й одяг Маріолі віддати до якогось притулку для бідних дітей.
Окша потупився.
— Я не маю права прирікати її на бідність.
— А я не маю права простягати руку до його грошей. Краще сто, тисячу разів померти. Ніколи, чуєш, Янеку, ніколи!
— Гаразд, не говорімо про це. Та бачиш, якщо я помру… Коли я думав, що помру, то мене охоплював жах від самої думки про те, що станеться з вами…
— Я вмію шити, гаптувати, можу давати уроки… Усе, тільки не те, що було в минулому. Подумай, невже я можу прийти до його спадкоємців з якимись вимогами, я… котру вони мають право звинувачувати в його загибелі. Зрештою, Янеку, навіщо ми взагалі це обговорюємо? Ти почуваєшся здоровим, дасть Бог, усе буде добре.
— Звичайно, кохана, звичайно, — він притулився обличчям до її руки.
— От бачиш! — просяяла вона. — А тепер тобі треба спробувати заснути. Уже пізно.
— Добре. Мені вже хочеться спати.
— На добраніч, єдиний мій, добраніч. Сон зміцнить тебе.
— Добраніч, моє щастя.
Беата затулила лампу, загорнулася в плед і прилягла на дивані. Та за чверть години пригадала собі, що мусить дати йому на ніч краплі.
Підвелася, відлічила двадцять крапель ліків, що відгонили креозотом, додала води й схилилася над хворим.
— Янеку, — неголосно покликала вона, — треба випити ліки.
Та він не прокинувся. Вона легенько торкнулася його плеча й нахилилася ближче.
І тоді побачила, що очі в нього розплющені.
Він був уже мертвий.
Розділ V
Якраз посеред дороги між Радолишками й Нескупою від непам’ятних часів стояв водяний млин, колишня власність василіан з монастиря у Віцкунах, заснованого ними ще за часів короля Баторія, а тепер — власність Прокопа Шапеля, якого всі звали на білоруський лад Прокопом Мельником.