Отак собі постановивши, у четвер, що був базарним днем у Радолишках, подався Прокіп у дорогу. До тартака від млина недалечко, менше версти. А битим шляхом саме селяни на торговицю прямували. Одна за одною проїжджали брички й вози. Селяни Мельникові вклонялися, бо всі його знали. Усяк, не спиняючи шкапини, здоровкався, позираючи цікаво, як старий змирився з Божою волею, що отак понівечило йому останнього сина, Василька. Проте по Прокоповім обличчю годі було про щось здогадатися. Як завжди Мельник мав нашорошені брови й ворушив своєю широкою сивою бородою.
Нарешті й Романюк з’явився. Певне, їхав скупитися, бо віз порожній був, лише ззаду жінка Романюкова сиділа.
Прокіп махнув до нього рукою й пішов поруч із возом. Чоловіки потиснули одне одному руки.
— Ну, то що там? — запитав Романюк. — Багатієш, брате?
— Живу із Божою поміччю. Але маю гризоту.
— Та чув.
— Не те. Казюка, бач, до війська беруть.
— Беруть?
— Та беруть.
— Так оце?..
— Ага. А ти ж знаєш, зарібок у мене добрий. Наймит голодним не буде, ще й грошенят наскладає.
— Звісно, — погодився Романюк.
— То я собі подумав, що може, твій Микита мені підійде для такої роботи.
— Чом би й ні.
— Ну, то як?
— Що як?
— Ну, з Микитою?
— Цебто, щоб до тебе, на роботу?
— Ага.
Романюк почухав голову, у його маленьких сірих оченятах зблиснула радість. Проте він байдуже відказав:
— Хлопець здоровий…
— То й слава Богу, — квапливо буркнув Прокіп, побоюючись, щоб Романюкові не спало на думку запитати про здоров’я Василя. — Тільки щоб наступної п’ятниці прийшов, бо в п’ятницю Казюка забирають.
— Це добре, брате, що ти кажеш. Бо вдома його немає. Він оце щойно до Ошмяни подався.
— Роботу шукати?
— Ну, певне ж.
— Але повернеться?
— Та чого ж не повернеться? Я до нього зараз із Радолишок картку поштову надішлю.
— Ну, то й добре. Щоб у п’ятницю…
— Та я розумію.
— Роботи тепер багато. Без двох наймитів не впораюся, — додав Прокіп.
— Він вчасно приїде.
— То з Богом!
— З Богом!
Романюк шарпнув віжки, на що, зрештою, маленька сива конячка й вухом не повела, і поринув у думки, сповнений задоволення. Бо то таки не абищо: сам Мельник з-поміж багатьох обрав його сина.
Озирнувся й глянув на жінку. Між товстими хустками, якими щільно закутана була її голова, видніли лише ніс та очі.
— Нашого Микиту Мельник бере, — сказав Романюк.
Жінка зітхнула:
— Боже, мій Боже!..
Невідомо було, радіє вона, а чи сумує. Зрештою, Романюк ніколи над цим не замислювався. Такий уже в неї голос був, наче вона постійно жалілася.
Радів і Прокіп. Він понад усе не любив змін і клопотів. Тепер справу було залагоджено. Так йому принаймні здавалося, і здавалося аж до вечора в п’ятницю.
Того дня він пізніше, ніж зазвичай, пішов зачиняти млин. Продовжував чекати. Удома ніхто й не здогадувався, чого це він такий сердитий, бо старий нікому нічого не сказав. Зате подумки він лютував. Адже він виразно наказував прийти до нього в п’ятницю! Казюка вже не було. Завтра роботи прибуде, а тут хоч головою об стіну бий!
— Чекай-но ти, щеня погане, — бурмотів він тихо, посмикуючи бороду.
І присягнувся собі, що не візьме його, хоч би той із самого ранку прийшов. Субота — це не п’ятниця. Краще вже першого-ліпшого з гостинця узяти, навіть злодія, аби не Микиту.
Проте й узавтра Микитка не з’явився. Довелося до помочі взяти одного із селян, що збіжжя до млина привіз.
Наступного дня, тобто в неділю, млин не працював. Прокіп, помолившись, хоч гнів заважав йому проказувати «Отче наш», сів біля хати на лавці. Мельник жив довго, проте оце вперше трапилося йому, аби хтось так його підвів. Він-бо хотів Микиті послугу зробити, а той не прийшов. Звісно, він в Ошмяні знайшов роботу, тому й не повернувся, та це його не виправдовувало.
— Пошкодують Романюки, — бурмотів він, пахкаючи люлькою.
Сонечко світило. День видався теплий і тихий. Над ставами кружляло птаство, ганяючись за комахами. Раптом від гостинця почувся гуркіт. Старий зробив долонею дашок над очима. Гостинцем мчав мотоцикл.
— У день святий щоб такі речі, — сплюнув Мельник. — Бога не бояться.
Він знав, про кого йшлося. Усім довкола ще від весни було відомо, що то з Людвикова, з фабрики, син власника, молодий пан Чинський. За кордоном на інженера вивчився, а тепер до батьків на відпочинок приїхав. Подейкували, що він по батькові мав фабрику успадкувати, але для нього найважливішим був цей мотоцикл, чортова машина, що людям уночі спати не давала й коні на дорогах страхала.