Отож старий зневажливо дивився на хмару куряви, що зникала на гостинці. І позираючи в той бік, угледів чоловіка, що прямував дорогою до млина. Незнайомець ішов повільно, розміреним кроком, на плечі ніс вузлик, прив’язаний до палиці. Спершу Прокопові здалося, що це Микитка, і йому аж кров ударила в обличчя, та коли чоловік наблизився, виявилося, що він уже немолодий, із чорною бородою, у якій видніла сивина.
Незнайомий підійшов, уклонився, привітався, як Бог велить, і запитав:
— Чи можна присісти й води попросити? День спекотний, і пити хочеться.
Мельник уважно глянув на нього, посунувся, звільнивши біля себе місце на лаві, і кивнув головою.
— Сісти кожному вільно. А води в нас, слава Богу, не бракує. Он там, у сінях, відро стоїть, — показав за собою.
Прибулець викликав у нього симпатію. Обличчя мав сумне, але Прокіп і сам пережив чимало нещасть, щоб любити веселі обличчя. По очах було видко, що це добра людина. До того ж, від кожного подорожнього можна довідатися про щось цікаве. А цей чоловік, видко, здалеку прибув, бо й говірку мав нетутешню.
— А звідкіль Господь привів? — запитав Прокіп, коли незнайомець повернувся й сів, утираючи тилом долоні краплини води з бороди та вусів.
— Здалеку. Тепер з-під Гродна йду. Роботи шукаю.
— І від самого Гродна роботи не знайшлося?
— Та чого, робив я місяць у коваля в Мицкунах. Але робота скінчилася, то я й пішов далі.
— У Мицкунах?
— Так.
— Знаю я тамтешнього коваля. Чи не Воловик?
— Воловик, Юзеф. Одноокий.
— Це правда. Йому око іскрою випалило. Отже, ти й сам коваль.
Прибулий посміхнувся:
— Коваль і не-коваль. Я до будь-якої роботи здатний.
— А як же це так?
— Бо я вже зо дванадцять літ світом ходжу, то й навчився багатьох речей.
Старий зиркнув на нього з-під кущуватих брів.
— То й у млині працював?
— Ні, не доводилося. Але я, пане Мельнику, правду скажу. Ночував я в Побереззі, у таких собі Романюків. Добрі люди. І там почув, що їхній син має до роботи в тебе стати. Але він в Ошмяні роботу знайшов у кооперативі й повертатися не хоче.
Прокіп спохмурнів.
— То тебе Романюки прислали?
— Де там. Але я почув про таку можливість, то й подумав, що скористаюся. Зайти й запитатися не гріх. Як захочеш, то візьмеш мене, а не захочеш — то й ні.
Прокіп знизав плечима.
— Як же я тебе можу взяти, додому чужу людину впустити?
— Я й не напрошуюся.
— То й добре робиш. Я тебе не знаю, і ніхто тебе тут не знає. Сам розумієш. Може, ти й добра людина, не маєш поганих намірів, а може й лиха. Я й імені твого не знаю, ані звідки ти родом.
— Звуть мене Антоній Косиба, а народився я в Каліші.
— Та хто його знає, де той Каліш.
— Певне, що далеко.
— Світ великий, — зітхнув Прокіп, — а люди на нім різні.
Запанувала мовчанка, та невдовзі Прокіп запитав:
— А чого ти так ото ходиш, ніде собі місця не нагрієш? Дому не маєш?
— Не маю.
— І жінки своєї не маєш?
— Ні.
— А чому?
— Не знаю… Від жінок нічого доброго не буває.
— Що правда, то правда, — погодився Прокіп, — через них самі клопоти й гріх. Але оженитися все-таки треба. Так закон Божий приказує.
І подумав старий Прокіп, що цей закон для нього виявився жорстоким. Що з того, що народила йому жінка трьох синів і доньку, та не на втіху, а на горе.
Його роздуми урвав прибулець:
— Певне, що ти мене не знаєш. Але ж я в людей працював, на те свідчення маю. Можеш почитати.
— Не читатиму я. Читання й писання до добра не доводять.
— Документи мої в порядку. Якби я злодій був, то не роботи б шукав, а де що вкрасти. Якби був злодієм, то мене вже давно у в’язниці зачинили б. А я вже дванадцять літ ходжу. І навіть прихилитися ніде, бо рідних не маю.
— А чого не маєш?
— А ти маєш? — запитав незнайомець.
Мельника це здивувало.
— Аякже! У мене ж сім’я.
— Але, якби не доведи Боже, всі померли, то чи знайшов би ти когось близького?.. Знайшов приязних, щирих людей, які б допомогли тобі в біді?..
Незнайомець говорив із гіркотою в голосі й дивився просто в очі Прокопові.
— Ніхто не має близьких, — сказав він, і Мельник нічого на те не відповів.
Уперше в житті він почув таку думку, і вона видалася йому слушною. Тому Прокіп уже приязніше глянув на прибульця.