Я від’їжджаю далеко, будь до мене милосердним: не шукай мене! Благаю, зглянься наді мною! Я знаю, що ти великодушний і неймовірно добрий. Не прохаю в Тебе пробачення, Рафале. Я не заслужила на нього й усвідомлюю, що Ти маєш право ненавидіти мене й зневажати.
Я ніколи не була гідною Тебе. Ніколи не була Тобі рівнею. Ти сам добре це знаєш, і те, що Ти ніколи не намагався мені це показати, я пояснюю лише Твоєю добротою. І все-таки для мене це було таким принизливим, таким болючим. Ти оточив мене багатством і людьми із Твого середовища. Засипав мене коштовними подарунками. Та я, мабуть, не була створеною для такого життя. Мене втомлювало й великосвітське оточення, і багатство, і Твоя слава, і моя нікчемність поруч із Тобою.
Тепер я свідомо ступаю на шлях до іншого життя, де на мене, можливо, чекає нужда, принаймні виснажлива боротьба за кожен шматок хліба. Та цю боротьбу я вестиму поруч і разом із тим, кого я безмежно кохаю. Якщо своїм учинком я не вбила шляхетності у Твоєму серці, якщо Ти можеш, благаю, забудь про мене. Напевне Ти невдовзі відшукаєш спокій, адже Ти такий розумний, напевно зустрінеш іншу, у сто разів кращу, ніж я. Від усього серця бажаю Тобі щастя, яке віднайду і я, дізнавшись, що Тобі добре.
Забираю Маріолю, бо без неї не змогла б витримати й години. Ти й сам про це знаєш. Не думай, що я краду в Тебе найцінніший скарб, нашу спільну дитину. За кілька років, коли ми обоє зможемо спокійно подивитися в минуле, я дам про себе звістку.
Прощавай, Рафале. Не звинувачуй мене в легковажності й не обманюй себе, що моє рішення можна змінити. Я не відступлюся, інакше доведеться вибрати смерть. Я не вміла Тобі брехати й хочу, аби Ти знав, що я була вірною Тобі до кінця. Прощавай, будь милосердним і не намагайся мене відшукати.
Беата.
Гроші та коштовності залишаю в сейфі. Ключі в шухляді Твого письмового стола. Із собою забираю лише речі Маріолі».
Професор Вільчур опустив руку з листом і протер очі. У дзеркалі навпроти побачив своє відображення в химерному вбранні. Скинув із себе це все й заходився знову перечитувати листа.
Удар упав на нього так несподівано, що й досі це здавалося чимсь нереальним, якоюсь глухою погрозою чи пересторогою.
Читав:
«…на жаль, я ніколи Тебе не кохала…»
І далі:
«Мене втомлювало й великосвітське оточення, і багатство, і Твоя слава…»
— Як же це так? — простогнав він. — Чому? Чому це сталося?..
Намарно він силкувався усе це збагнути. У мозкові було одне: пішла від нього, покинула, забрала дитину, кохає іншого. Жодне пояснення до нього не доходило. Він бачив лише голий факт, дикий, неправдоподібний, гротескний.
Надворі насувалися ранні осінні сутінки. Вільчур підійшов до вікна й перечитував Беатиного листа, сам не знаючи, укотре.
Раптом у двері постукали, і Вільчур здригнувся. На мить його охопила безумна надія.
«Це вона! Повернулася!..»
Та вже за мить зрозумів, що цього не буде.
— Заходьте, — хрипким голосом озвався професор.
До кімнати ввійшов Зигмунт Вільчур, його далекий родич, голова апеляційного суду. Вони підтримували доволі близькі стосунки й часто гостювали одне в одного. Поява Зигмунта в цю хвилину не могла бути випадковою, і професор відразу здогадався, що його телефоном про все повідомила Міхалова.
— Як твої справи, Рафале? — озвався Зигмунт енергійним і привітним тоном.
— Добре, а ти як ся маєш? — Вільчур простягнув руку.
— А чого ти сидиш отак у сутінках? Можна? — і не чекаючи на відповідь, крутонув вимикач. — Та й холодно ж тут, собача осінь. Що я бачу! Дрова для каміна! Немає нічого кращого, ніж камін. Накажу Броніславові розпалити…
Він прочинив двері й гукнув:
— Броніславе! Будь ласка, розпаліть камін.
Лакей скоса зиркнув на свого господаря, підняв з підлоги покинуте хутро, розпалив вогонь і вийшов. Сухі дрова швидко спалахнули. Професор непорушно стояв біля вікна.
— Ходи-но, сядьмо тут, побалакаймо, — Зигмунт підштовхнув його до крісла біля каміна. — Ну, от. Тепло — пречудова річ. Ти ще молодий і не здатний цього оцінити. Але мої старі кістки… А що це ти — не в клініці? Байдикуєш нині?
— Так… Так склалося.
— А я саме телефонував, — продовжував пан голова, — телефонував до клініки. Хотів було забігти, щоб порадитися з тобою. Починає мені дошкуляти ліва нога. Боюся, чи не ішіас воно…
Професор сидів мовчки, але до його свідомості доходили хіба що поодинокі слова. Проте спокійний, погідний голос Зигмунта вплинув на нього, і він зосередив думки, поєднав, склав у якусь майже реальну картину дійсності. Здригнувся, коли родич змінив тон і запитав: