— Щастя, здоров’я й усього найкращого. А ще бажаю наповнити свій порожній шлунок сорокап’ятиградусним розчином алкоголю в супроводі певної кількості свинячого стерва, що його називають ковбасою.
Волоцюга ледь похитувався, а від його обличчя, зарослого давно неголеною щетиною, відгонило горілчаним смородом.
Професор сягнув до кишені й простягнув йому кілька монет.
— Будь ласка.
— Bis dat, qui cito dat,[1] — повчально промовив п’яниця. — Thank you, my darling.[2] Та дозволь, щедрий мій пане, що і я віддячу тобі дечим цінним. Я маю на увазі своє товариство. Так! Слух тебе не підвів, добродію. Ти гідний цієї честі. Noblesse oblige! Я пригощаю! Ти змок, sir, і змерз на вітрі, ходи зі мною до моєї хатини й зігрійся. Щоправда, у мене немає хатини, зате є знання. Чого вартий будинок у порівнянні зі знаннями?.. А я радо ними з вами поділюся, mon prince. Знання мої надзвичайно розлогі. Наразі я маю на увазі топографію, тобто знаю, де знаходиться єдина кнайпа, до якої можна дістатися, не виламуючи замків і решіток. Одне лише слово: Дрожджик. Ось тут, на розі Поланецької та Вітебської.
Вільчур подумав, що від алкоголю йому справді покращає. Він дійсно змерз. Крім того, одноманітна балаканина п’яниці немов притуплювала відчуття. Професор мимоволі намагався щось зрозуміти з його теревенів, і це неначе приглушувало пекуче усвідомлення зазнаного нещастя, яке породжувало в його мозкові цілий вир неймовірно болісних думок.
На сході вже сіріло, коли після тривалих спроб достукатися в зачинені віконниці, обоє дісталися нарешті до крихітної крамнички, просяклої смородом бочок з оселедцями, пива й гасу. У кутку кімнати за крамницею, більшої і ще відразливішої, де було повно диму від дешевого прілого тютюну, сиділо кілька п’яних у дим чоловіків. Господар, кремезний тип з обличчям заспаного бульдога, у брудній сорочці й розхристаному жилеті, ні про що не запитуючи, поставив на вільному столику пляшку горілки й пощерблену тарілку з обрізками якоїсь ковбаси.
Зате тут було тепло. Приємно тепло, і закоцюблі руки поступово поволі відтавали. Перша скляночка горілки розігріла горло й шлунок. Вільчурів випадковий товариш без угаву балакав. Пияки в кутку не звертали на прибулих жоднісінької уваги. Один голосно хропів, решта троє час від часу вивергали із себе якесь незрозуміле бурмотіння. Здавалося, вони про щось сперечалися.
Друга склянка горілки принесла Вільчурові певну полегшу.
«Як добре, — подумав він, — що ніхто тут на мене не дивиться, ніхто нічого не знає…»
— … бо ти собі думаєш, графе, — продовжував свій монолог зарослий Вільчурів товариш, — що Наполеона чорти вхопили, Олесика Македонського ditto.[4] Але чому, спитаєш ти мене? Так-от, тому, що бути кимсь — то дурничка. А бути ніким — ось справжнє мистецтво. Ніким, нікчемною комашкою за коміром Провидіння — disce puer![5] Це я тобі кажу, Самуель Обедзінський, що ніколи ніхто його з котурн не зіб’є, бо ніколи він на них не стане. Постамент — то підвищення для дурноверхих, друже. А віра — повітряна кулька, з якої раніше чи пізніше повітря вийде. Шанси?.. Авжеж, є. Самому раніше сконати. Стережіться повітряних кульок, громадяни!
І, піднісши догори порожню пляшку, вигукнув:
— Пане Дрожджику, ще одненьку! Ключнику всіх сущих радощів, опікуне заблудлих, дарувальнику свідомості й забуття!
Похмурий шинкар неквапом приніс пляшку, широченною долонею ляснув у денце й поставив перед ними.
Професор Вільчур мовчки вихилив і здригнувся. Він ніколи не пив, і огидний смак паскудної горілки викликав у нього відразу. Але він вже відчував, що в голові зашуміло, тож вирішив напитися до повного забуття.
— Увесь сенс володіння сірою речовиною, — промовляв чоловік, що назвав себе Самуелем Обедзінським, — полягає в балансуванні між свідомістю й мороком. Бо чим іще подолати драму розуму, який дійшов до абсурдного висновку, що він просто примха природи, зайвий баласт, міхур, причеплений до хвоста нашої тваринної величності? Що ти знаєш про світ, про речі, про мету існування? Так, я тебе запитую, істото, обтяжена двома кілограмами мозкової речовини, що тобі відомо про мету?.. Парадокс, чи не так? Ти й рукою не ворухнеш, кроку не ступиш без чіткої й зрозумілої мети. Правда? І все-таки народжуєшся й протягом кількадесятьох років виконуєш мільйони, мільярди різних дій, намагаєшся, працюєш, учишся, борешся, падаєш, підводишся, радієш, впадаєш у розпач, думаєш, зуживаєш енергію, наче варшавська електростанція, і на біса? Так, друже, ти не знаєш, і не можеш знати, з якою метою все це робиш. Єдиним місцем, куди можеш звернутися по відповідну інформацію щодо цього — це твій розум, а він, так би мовити, безпорадно розводить руками. То де ж тут сенс, де логіка?