Він голосно засміявся й душком перехилив склянку.
— То ж навіщо існує розум, якщо не здатен виконати свого єдиного, одного-єдиного завдання?.. Я знаю, що він мені відповість, але це теж дурниці. Скаже, що його діяльність стосується тільки життєвих функцій. Причини й мета життя — це не його компетенція. Гаразд, згоден. Але побачиш, як він собі дає раду із життям. Що може нам пояснити? І виявляється, що нічого! Нічого, окрім найелементарніших тваринних функцій. То навіщо тоді, у біса, у нас у довбешці виріс мозок, така собі пухлина? Якого, скажи мені, шановний, дідька? Бо що він знає? Хіба йому відомо, що таке думка?! Хіба він дав людині можливість бодай пізнати саму себе? Пізнати бодай настільки, щоб могти про себе з певністю сказати: я негідник чи навпаки: я чесна людина. Я ідеаліст чи матеріаліст. Ні, і ще раз ні! Хіба що скаже, що я більше люблю: телятину чи свинину. Але для цього згодяться мізки звичайного Бровка! А якщо йдеться про людей, про ближніх? Хіба він навчить чогось?.. Ні! Ладен присягнутися всім своїм майном, що під вашим високим чолом не виникло жодного уявлення про мою вельми цікаву особу. Хоча ми почали спілкуватися… вже дві пляшки тому. Зрештою, скажіть, хіба ви знаєте щось не про мене, а про тих, із ким знайомі багато років? Ну, приміром, про братів, батька, жінку, друга?.. Ні! Люди ходять у непроникних скафандрах. Ну, за наше холостяцьке! Пийте ж бо!
Цокнувся з Вільчуровою склянкою й вихилив свою.
— Якщо тобі заманеться, маестро, довідатися, як насправді виглядає вельможна пані, можеш підглянути за нею в шпаринку від ключа. Так, скажімо, ти побачиш, що в неї знищений бюст і худі стегна. Дізнаєшся про неї щось нове. Але її суті ти однаково не спізнаєш. Бо навіть, коли вона буде сама й зніме скафандр, який завжди надягала для тебе, то під ним виявиться ще один, якого вона не знімає ніколи і який для неї самої теж буде непроникним. Правда? Звісно, бувають хвилини, коли можна комусь зазирнути за комір чи попід пахву. І це моменти катастрофи. Бо скафандр рветься, тріскає, з’являються щілини й шпарки. От… от приміром, у такій ситуації, у якій ти зараз перебуваєш, вождю! По тобі прокотилося щось дуже тяжке.
Він нахилився над столиком і втупився у Вільчура своїми блакитними, налитими кров’ю очима.
— Правда? — із притиском запитав він.
— Так, — кивнув головою професор.
— Ну звісно! — гнівно вигукнув Обедзінський. — Звісно! Людина, яка так прагне спокою, як я, не може й кроку ступити, щоб не наштовхнутися на людську дурість! Бо причина кожної трагедії в дурості! То що? Повітряна кулька чи котурни? Ти збанкрутував, тебе скинули з якогось міністерського крісла чи тебе спіткало розчарування? Що?.. Жінка?.. Зрадила тебе?..
Вільчур похнюпив голову й глухо відказав:
— Покинула…
Очі Обедзінського зблиснули люттю.
— Ну, то й що! — гаркнув він. — То й що таке?!
— Що таке? — Вільчур ухопив його за руку. — Що таке? Це все. Усе!
Певне, у його голосі було щось таке, що переконало Обедзінського, бо той негайно заспокоївся, зіщулився й замовк. І лише за кілька хвилин заговорив, неначе нарікаючи:
— Життя таке паскудне, а мені не щастить. Ненавиджу різні сентименти, то доля постійно підкидає на моєму шляху різні жертви сентиментів. Чорти б його… Безсумнівно, усе відносно. Кого й мечем з ніг не звалиш, а хтось підсковзнеться на вишневій кісточці й голову розчерепить. І немає жодного мірила, жодних критеріїв. Пий, брате. Горілка — то добряча штука! Sapristi![6]
І знову наповнив склянки.
— Пий, — повторив він, тицьнувши склянку Вільчурові до рук. — Гей-но, Дрожджику, давай наступну!
Господар зліз зі свого ліжка в ніші й приніс пляшку, а тоді згасив світло. Воно більше не було потрібне. Крізь вікно із брудного подвір’я зазирав похмурий і дощовий, але таки день. Компанія з кутка, покинувши сонного товариша, висипала на вулицю.
Обедзінський обперся на лікті й у п’яній задумі говорив:
— Отак воно буває із жінками… Одна присмокчеться до тебе й усю кров вип’є, інша обдере з усього, що маєш, третя на кожному кроці ошукує, або й така трапиться, що затягне в сірятину, у буденне болото… Прання, прибирання, пелюшки й таке інше… От і все життя… Але це неправда, усе від чоловіка залежить. Який він сам! Комусь буде мов з гуски вода, інший підстрибне, мов підстрелений кіт, запищить і здохне, а от такий як ти, amigo?.. Ти, певне, мужній. Як велике дерево. Якщо з тебе здерти кору, ти обростеш новою, якщо обрізати гілки — виросли б нові… Але тут тебе видерли з коренем із землі… І жбурнули в пустелю…