– Привіт! – священик стрибнув до нього з простягнутою рукою. – Вибачте за цей об’єм роботи, але у мене не часто тут бувають гості. У пароха завжди хтось є, а я тут ще молодий, нікому до мене діла. Тож твій візит – як національне свято. Можливо навіть церковне. Сідай!
Сів.
– Що сьогодні, чисту чи ми розкручуємося з рудою? – вікарій показав на охолоджені пляшки.
– Знаєш, нещодавно в моєму житті стався досить цікавий, навіть карколомний факт, який започаткував певну послідовність подій. Я відсвяткував його разом із моїм другом Джеком Даніелсом. Сьогодні вранці сталася подія, пов'язана з тим пам'ятним днем, тому наш чорно-рудий супутник буде як раз на місці.
– Хай буде так. Ти п'єш традиційно, як поляки, з колою чи спрайтом, чи, може, як ціновувачі - з найкращою водою?
– Чим більше буде вилито з пляшки, тим менше солодкого. Це правило.
– Мені подобається. – ВІкарій швидко наповнив келихи й додав трохи кока-коли. – Так за що ми п’ємо?
– Знаєш, сьогодні це, мабуть, за здоров'я!
– Красиво!
Келишки цокнулися, вмісту зробилося менше.
– Чудово!
– Якуб тебе вилікував? – раптом кинув ксьондз.
За звичайних обставин Кшисєк, мабуть, втратив би дар мови, але останні кілька днів, особливо сьогоднішній, були настільки сповнені емоцій, що його було непросто чимось здивувати. Агент Малдер, мабуть, пишався, бо тактовно мовчав.
– Ні, - чесно відповів він.
– Ні чи ще ні?
– Ти досить добре орієнтуєшся.
– Кшисєк, це невелика громада. Коли в селі є хлоп, якому всі кланяються, літні жінки цілують йому руку, а до хати під’їжджають автомобілі БОУ[63], то в цьому має бути щось. У будь-якому разі пам’ятай, що священик знає більше, а може сказати менше за всіх.
– Таємниця сповіді.
– Не підтверджую, і не заперечую. Проте не треба сповіді, щоб дізнатися про те й те. Навіть не треба дуже слухати. Через деякий час ви знаєте, бо інформація передається від вуха до вуха, і врешті-решт вона попаде і до вашого.
– Ну, я не збрешу, якщо скажу тобі так: він мене лікував, але не вилікував. Більше нічого додати не можу. Мені просто цікаво, що ти знав і не сказав про нього жодного поганого слова. А от до Зенобії претензії мав, підбурював людей.
– І ти знову про ту стару торбу. Це дещо інше. Якби вона просто мішала травички і продавала їх дурням, мене б це не хвилювало, але була ще тема, про яку ми вже говорили: аборти.
– Тут теж по-різному говорять... Знаєш, від вуха до вуха...
– Тобі, мабуть, хтось казав, що я сам до неї дівчат на аборти водив? Так, я чув ці чутки, а як же. Я навіть мав серйозну розмову з парохом про це. Дівчата мені подобаються, правда, не скажу, що грішу в цьому без стриму, але при цьому я роблю ще один гріх, тобто користуюся презервативами. Знаєте, як це, побачила мене якась святоєблива парафіянка з паличкою, а решту додумала собі сама. Тут ходить багато історій, як-от та, що у Зенобії та Антонія Валечека була дитина. Що він про це не знав, і їй довелося віддати хлопчика в село, бо тоді була мода відсилати небажаних дітей до родини. І не зі сповіді, повірте, з простих пліток.
– От бачиш... кому вірити? – Кшисєк не знав, що думати про відверте зізнання вікарія, що йому байдуже до целібату. Крім того, новина про дитину Квасека також змусила його трохи тверезіше подивитися на це питання.
– Пам’ятай, звертай більше уваги на тих, про кого нічого не говорять. Наприклад, про твого господаря. Чому я закриваю очі на його дії? Через декілька причин. По-перше, я нітрохи не вірю в його сили. Незважаючи на цю акцію з дружиною президента. По-друге, він нешкідливий, гроші стругає лише з фраєрів.
– Він лікує безкоштовно, – вставив Кшисєк.
– У наш час безкоштовно навіть по пиці отримати не можна. Не тільки гроші є валютою. Послуги та знайомства набагато цінніші. По-третє, про нього не можна говорити поганого слова, бо людина наживе собі ворогів. Ну і не такий вже він святий.
– Він тобі сповідався? – підколов хазяїна Кшисєк.
– Дуже смішно. Ні, не сповідався, а повинен, бо має щось на совісті.
– Що конкретно?
– Підозрюю, він знає, хто вбив Зенобію, — твердо сказав вікарій, знову наповнюючи келихи.
– Ну, це серйозне звинувачення.
– Звичайно, розумію це. Але так сталося, що я повертався з певної зустрічі, було досить пізно. Щоб не провокувати плітки, я їду з боку дому Зенобії. Там більш пусто, поруч ліс. У тому самому лісі… Ну, байдуже, що я там робив. Важливо те, що того вечора, коли померла Зенобія Жарца, я багато чого бачив у тій місцевості. Наприклад, Якуба на велосипеді... Але, мабуть, краще запитати його самого.
– Анджей, не роби мені цього. Не варто казати, ніби щось бачив, а потім говорити: "спитай у Якуба".
63
Бюро Охорони Уряду (BOR) - озброєне та обмундироване формування, підпорядковане міністру внутрішніх справ, яке діяло в такому вигляді в Польщі в 2001–2018 роках, виконуючи завдання у сфері охорони людей, об’єктів і пристроїв, важливих для блага та інтересів держави.