– Пішов нахуй!
– У конверті запальна бомба, і вона вибухне через три секунди.
– Пішов нахуй, мудак!
– Терміт. З водою. Заєбиста штука.
– С…
– А я не казав, що заєбиста?[71]
Сандомир, квітень 2015 – жовтень 2017
ВІД АВТОРА
Кінець! Разом ми дійшли до кінця історії.
Любий читачу, ти вже склав думку про мою роботу та про те, як я люблю розповідати історії. Тож тепер ти або заохочуватимеш інших ознайомитися з автором-дебютантом та його феноменальним кримінальним романом, або порадиш відмовитися від цієї літературної екскурсії, вважаючи її за марну трату часу. В обох випадках дякую, що ти дав мені шанс і дійшов до кінця.
Я сам люблю читати про куліси повстання цього роману, тому мушу згадати про це тут.
Спочатку книга була написана як роман, у якому смертельно хворий хлопець йде в будинок знахаря і закохується в його дружину. Виникає дилема, піти за коханням чи скористатися шансом одужати. Уявіть собі, любий Читачу, скільки цікавих ситуацій повинно було з'явитися в такій історії! Моральні сумніви, серцеві негаразди, пориви пристрасті... Одним словом, нудьга! І коли я почав працювати над книгою, на мою клавіатуру щохвилини потрапляв якийсь небіжчик! Вірний приказці, що "ніщо так не оживляє книгу, як мертвець", я почав писати любовний роман, а закінчив кримінальною історією, в якій досить багато жертв.
Подібно до того, як дотракійці[72] вважають, що добре весілля без, принаймні, одного трупа є невдалим, так і я так підходжу до письменництва.
Я почав створювати "Знахаря", коли після операції на коліні тинявся по приймальнях лікарень, намагаючись отримати направлення, реабілітацію та консультації. Той не знає життя, хто по вісім годин не стояв на милицях у черзі до ортопеда, а стільці займали ще гірші випадки. Цей досвід надихнув мене до написання свої перших слів. Відьми з’явилися спонтанно, майже зненацька, тому що я працював у замку в Баранові-Сандомирському, показуючи гостям замкову зброярню та залу тортур. Існує стільки міфів, хибних ідей та історій на цю тему, тому необхідно було розібратися. Бачиш, шановний Читачу, якщо натхнення приходить від боротьби з Національним фондом здоров’я та від минулих тортур, книга має вийти кривавою.
При цьому хочу повідомити, що всі описані тут події та люди є лише витвором моєї фантазії, і вони жодним чином не пов'язані з реальністю. Будь-яка схожість є випадковою.
Дубєцько – чудове місто з надзвичайно чуйними та гостинними жителями. Я почувався там як вдома, і з нетерпінням чекаю того часу, коли знову зможу відвідати замок, насолодитися панорамним краєвидом Диновського передгір’я та прогулятися вздовж річки Сан. Це ідеально підійшло мені для місця дії, сподіваюся, ніхто (особливо поліція) не образиться.
ПОДЯКИ
Хочу подякувати своїй дружині за підтримку, мотивацію і за розуміння того, що коли я пишу, краще не наближатися. Донечці за розуміння того, що тато не пише казок для дітей. ФАрамці та Лукашеві за боротьбу з моїми текстами на передовій. Ви не тільки сім'я, а й найкращі друзі!
Пьотру Косцельному за допомогу в справах поліції, за підтримку та поради. І... ти сам знаєш за що!
Моїй редакторці, Касі Кусойч, яка виявила багато розуміння до автора-початківця та показала криваво-червоними підкресленнями та змінами, що мені потрібно було вдосконалити в моїй письменницькій майстерні. Сподіваюся побачимося в продовженнях!
Лісюлу за нічну підтримку під час змагань з ковідом.
Тільки люди, які мріють стати письменниками, знають, як важко дебютувати на видавничому ринку. Тому я також хочу подякувати видавництву "Інітіум" за надану можливість – сподіваюся, це початок довгої та плідної пригоди.
Переклад: Марченко Володимир Борисович, травень 2024 р.
72
Дотракійці — вигаданий народ у серії романів Джорджа Мартіна "Пісня льоду і вогню" та її екранізаціях, кочівники, які мешкають в Есосі та відрізняються войовничістю та лютістю. До цього народу належав кхал Дрого, чоловік Дейєнеріс Таргарієн.