– Алло.
– Привіт, Барте, як справи? – Бадьорий, але, мабуть, трохи невиспаний голос належав Камінцю, тобто Кшиштофу Камінському, колезі по навчанню і водночас професіоналу, але з конкуруючої редакції.
– Потихеньку. Що вам тобі треба? – Він навіть посміхнувся, коли горілка вирушила в дику подорож по його жилах. До того ж, він давно не бачився з Камінцем, і вони навіть симпатизували один одному.
– Сьогодні мені нічого не треба, сьогодні я Дід Мороз і роздаю подарунки.
– Я не був добрим.
– Сподіваюся, що так, тому що ввічливі журналісти – це ті, хто пишуть у "Ветеринарному огляді" або "Діагності". Ми обмінялися люб'язностями, тому я швидко розповім про те, що відбувається. У мене мало часу, я в суді.
– О цій порі? – Він глянув на годинник в комп'ютері, було близько сьомої години.
– На жаль, такі принади. Суддя наполіг на тому, щоб заслухати одного мудака, який постійно уникає суду, і він з'явився сьогодні. Коротше кажучи, у мене є наводка на ваших знахарів і шарлатанів. І це подвійна наводка, тож ти мені винен подвійно. По-перше – про саму справу, по-друге – про те, що Казік Барщик теж при ній щось винюхує.
Курва. Казік Барщик, на прізвисько Журек[11], легендарний журналіст-розслідувач, який вже кілька разів випереджав події своїми публікаціями. На щастя, його мало хто любив, з тієї простої причини, що він був шматком лайна.
– Шматок лайна з нього, – сказав Камінчик, – тому я передам інформацію тобі.
Осанна! – вигукнув у душі Бартек. Недаремно я вчився на одному курсі з Камінчиком і підказував йому на риториці та філософії.
– Я віддячу тобі тим же, – швидко кинув Бартек.
– Звичайно, любий, ти віддячиш, і сподіваюся, швидко.
– То що там у тебе?
– Записуй. Зенобія Жарца, село Калетники під Дубецьком. Будинок номер сімдесят. Підкарпатське воєводство. Кілька годин від Варшави, тож сподіваюся, що справну тачку ти маєш. Нещодавно я розмовляв у залі суду з приятелем, і він розповів мені, що робив якийсь репортаж для "Екзорциста" і був у цієї баби. Це було класичне інтерв'ю, як вона травами ставить довірливих на ноги, але в процесі вона ляпнула щось таке, що його здивувало. Жінка заговорила і сказала, що в Польщі є багато таких, які тільки беруть з людей гроші. Однак їхній кінець близький, бо вже є той, хто про них подбав. Коли він почав питати далі, вона вєе не бажала говорити. Так що їдь і притисни її, в цьому ти мастак, може і розколеться.
– Це я записав. А запису цього інтерв'ю у тебе, часом, немає?
– Часом? За кого ти мене маєш? Мій приятель одразу ж скинув його мені на ноутбук. Я його ще не слухав, але вишлю тобі на електронну пошту. Слухай, Бартуше, поїдь до тієї жінки, краще сьогодні або завтра, і притисни її, бо Журек не відпустить. Це пахне великою справою, такою, що потрапить на перші шпальти газет і на телеканали. І якщо все вийде, то ти робитимеш мені морозиво[12] щодня протягом року, якщо тільки не підкинеш щось такого ж доброго.
– З заглотом, Камінець, гарантовано, як в банку.
– Гаразд, повертаюся в зал. Доброї забави. Бувай.
– Побачимося. І ще раз дякую.
Він поклав слухавку і глибоко вдихнув. Іноді так траплялося, іноді удача просто посміхалася чоловікові. Щоправда, колись йому доведеться відробляти панщину для Камінця, але це вже турбота на потім. Він швидко набрав отриману адресу в Гуглі і тихо вилаявся. Понад п'ять годин їзди. Робилося вже пізно, тож, можливо, поїде трохи швидше. Буде у неї вдома десь близько десятої. Непогано. Мить, але це була буквально крихітна мить, він прислухався до своєї совісті, яка застерігала його не сідати за кермо після двох сотках горілки.
– Хто не ризикує, той не п'є шампанського, – відповів він совісті вголос, потім схопив ключі, спакував найнеобхідніші речі, необхідне для інтерв'ю обладнання, і побіг на автостоянку.
Він любив нові польські зими, під час яких снігу випадало рідше, ніж шість номерів в тото-лото, і йому не треба буде продиратися крізь кучугури. Сів у машину, ввів маршрут у навігатор, увімкнув радіо і вирушив назустріч славі та до галереї репортерської слави.
Якби не навігація, він би ніколи сюди не потрапив. Від Жешова і далі він їхав такою безлюдною місцевістю, що було страшно. Калетники виявилися темним і страшенно ротягнутим містечком, квінтесенцією останнього села в кінці дороги. Брат у таких ситуаціях казав, що тут, мабуть, ходять до стовпа за електрикою з відром. Наклеп, бо він уже давно не бачив стовпа. Проїхав повз сади, ліс, лісосмугу і, мабуть, заблукав.
11
Цей персонаж зустрічається і в інших книгах автора ("Вники", "Більма" та ін.). Барщик (Barszczyk) – самі розумієте, "борщик"; а "Журек" від назви національного польського супу.