В якийсь момент з навігатора почувся приємний чоловічий голос: Ви в пункті призначення, дякую. Тебе провадив Кшиштоф Головчик. Він озирнувся, і справді, праворуч, метрів за тридцять від дороги, стояв будинок. Там також стояв стовп.
– Дякую, Голек! – відповів він з посмішкою. Була двадцять одна тридцять, і він встиг більш ніж вчасно. Факт, ноги з педалі газу не здіймав, але зробив це. Він був у стані ейфорії, у нього було сильне відчуття безсмертя і того, що він входить у передпокій чогось великого. Але ж ця довбана штука стане статтею!
Вийшов з машини, підійшов до хвіртки, потім штовхнув її, не знайшовши ні дзвінка, ні домофона. Вона навіть не скрипнула, хоча мала б, бо атмосфера була як у фільмі жахів. Самотній будинок біля лісу, тиша, як маком засіяли, скрізь темно, скрізь глухо. Він посвітив телефоном і рушив до будинку. У місячному світлі він бачив лише досить велику будівлю, ймовірно, одноповерхову або з мансардою. Він очікував нападу з боку якоїсь дворового рябка, навіть мовчки сподівався на це, бо не хотів лякати жінку. Гавкіт дворняги був би тим самим, що у Варшаві натискання кнопки домофона. Але рябка не було. Натомість стояла гнітюча тиша.
Він підійшов до дверей. У світлі ліхтарика від мобільного телефону побачив, що вони були занедбані, але міцні і оснащені замком "Герда". Дзвінка не побачив; шукав хоча б молоток. Чарівниця повинна мати калатало, бажано у формі котячої голови або якогось демона, бо як тільки ти хочеш ним скористатися, ві тебе "цап"! І відкушує собі палець. Бартош відчув, що потрапляє в атмосферу трилера, але ніколи не боявся привидів чи будинків з привидами. Йти самому вночі через цвинтар не було для нього викликом. "Не бійся мертвих, бійся живих", – так завжди казала його бабуся, а бабусь треба слухати. Ну, нічого, треба постукати.
Раптом він почув якийсь шум біля будинку, напевно, десь злегка грюкнули двері або вікно. Невідомо чому, мурашки пробігли по спині, і журналіст почав неприємно, холодно пітніти.
– Здрастуйте, добрий вечір! – голосно вигукнув він і проковтнув слину, трохи зніяковівши від звуку свого голосу, який явно ламався, з'явилося відчуття страху, мало не плачу. Зрештою, він був тут лише незваним гостем. Темної січневої ночі, в глушині, на відьомському подвір'ї. Заспокойся, Бартусь, тільки спокій може нас врятувати, – переконував він себе. Як звали ту жінку? Картка, звісно, залишилася в машині. "Такий Бартусь засранець", – казала його бабуся. Його розум працював на максимальній швидкості. Як же її звали? Зенобія, здається.
– Пані Зенобіє! Пані Зенобіє, будь ласка, не бійтеся! – вигукнув він, повільно прямуючи на шум. – Я лише хотів поговорити з вами. Я добре заплачу.
Крок за кроком він наближався до рогу будинку і боязко визирнув з-за нього, очікуючи удару сокирою по голові або якогось селюка в куфайці і з вилами. Там було порожньо. Бартош продовжив йти вздовж стіни. Він знову щось почув, напевно, знову те саме, щось зачинили. Швидше за все, вікно, можливо, якісь тоненькі двері. Що ж, тепер він сам був до біса наляканий. Сам себе підставив, дійшло до нього. Дійшов до рогу, глибоко вдихнув і визирнув на задній двір будинку. Там було порожньо. Позаду будинку був невеликий сарайчик, можливо, його двері, які він почув, були незамкнені.
– Це, мабуть, вітер, – переконував Бартош себе, хоча сьогодні той зовсім не віяв. Анітрохи.
– Є тут хто-небудь? – гукнув журналіст через деякий час. Єдиним, хто відповів на заклик, був його внутрішній критик і насмішник: "Звичайно ж, тип, який хоче тебе вбити, відповість одразу ж, як же! Дебіл".
Він стояв на місці і вслухався в тишу. Ніхто не ходив, не скрипів, тиша навіть дзвеніла у вухах. Це був ідеальний момент для того, щоб чиясь холодна рука схопила його за руку.
Біііп! – задзвонив мобільний телефон, і Бартек мусив чесно визнати, що мало не обісрався від страху. Він захлинувся повітрям.
– Слухаю? – машинально відповів він.
– Ти їдеш?
Камінчик.
– Я на місці, шукаю жінку, але, здається, нікого немає вдома.
– Пошукай, а я вишлю тобі цей файл. Я слухав його і заздрив тобі. Там більше, ніж сказав мій приятель. Коли закінчиш, послухай.
– Добре, послухаю.
– Чудово. А я виїжджаю. Не дзвони мені, бо їду в Україну. Домовився з прес-службою про зустріч на вищому рівні щодо цієї війни чи не війни. Повертаюся через тиждень, відразу з аеропорту їду до тебе на горілку і морозиво.
– Круто, я вже буду за тобою сумувати. Бувай.
– Бувай.
Він поклав слухавку і в цю мить почув, як хтось біжить. Кроки віддалялися. Бартош рушив до машини. Хтось скористався тим, що він деякий час розмовляв по телефону, і намагався втекти. Хто і навіщо? Адже він був тут незваним гостем, тим, хто мав би ховатися і тікати. Або це був незнайомець, або господиня саме зараз тікала, бо не хотіла з ним розмовляти. Зрештою, вона могла тихенько сидіти вдома. Він вискочив перед будинок і побачив якусь фігуру, що бігла до лісу. Одну, в цьому він був упевнений, але більше нічого не міг розгледіти, бо слабке місячне світло не дозволяло, а ліхтарик у мобільному телефоні – це не прожектор, ним можна по п'яні посвітити на дверний замок, а не втікачів шукати.