– Грабовський!
Крик медсестри увірвався в гомін вимитих емоціями голосів настільки, що виробники пральних машин могли б позаздрити.
Грабовський підвівся, то посміхаючись, то засмучуючись – добре, бо це круто, очікування закінчилося, але це також відстій, бо він дізнається діагноз. Зітхнув, зник за дверима. Класичні білі двері, з запискою, на якій було написано "Без запрошення не входити". Хоча з таким же успіхом там могла висіти будь-яка інша табличка: "Вхід карається саджанням на палю", бо люди все одно заходили, незважаючи на об'яву, на шармака. Нібито "та просто запитати", а насправді бралися за зарані приречену до поразки місію під назвою: "Проскочу без черги". Єдине, що вони отримували від цього – ворожість інших відвідувачів. Специфіка поліклініки.
А ось ще одна думка. Чи в кожній поліклініці витає ота невловима атмосфера сумніву, змішаного з надією, з домінуючою нотою роздратування на Національну службу охорони здоров'я як стандарт? Тут час зупинився, і проблеми світу зникли, зрідка нагадуючи про себе лише шелестом сторінок газет, які читали розгублені пацієнти. Час зупинився, без доступу до сонячного світла, і не мало значення, чи була шоста ранку, чи дев'ята вечора, це було те саме сидіння, очікування і насупленість. Що стосується Польщі, то коридори, заставлені маленькими пластиковими стільчиками, були зайняті хворими, вимушеними мандрівниками в часі, справжніми шукачами пригод, які замість замків брали в облогу кабінети лікарів і витягали свої мечі у вигляді направлень лише тоді, коли стикалися зі звіром, що вимагав від них повної покори – жінки в реєстратурі. Їхні експедиції в невідоме в країні лікарняних лабіринтів були сповнені небезпек, пасток і лише найнаполегливіші виходили з гордістю, тримаючи в руках приз: рецепт, направлення або виписку. Якщо ви не могли витримати шість годин, затиснуті в кутку коридору в очікуванні своєї черги, то вам тут нічого шукати. Це не гра для нетерплячих. Тут не можна дозволити собі хвилинну слабкість, відвідування туалету могло коштувати вам повернення в кінець черги, або, що ще гірше, відвертого виходу з неї. П'ять секунд щастя, коли ти чуєш своє ім'я з-за прочинених дверей. Другого шансу не буде. Останніх кусають собаки. Найпопулярніша настільна гра в історії людства.
Нічим не відрізнялася від неї і приймальня онкологічного відділення варшавської лікарні на вулиці Підгірній. Елітна лікарня, елітне відділення, нові будівлі, штукатурка, кольори, великий світ. А люди, незважаючи на витрачені мільйони, спілкувалися, гуляли, їли бутерброди, відкручували термоси, плакали, дзвонили друзям, читали, як і до ремонту. У перший день вони були людьми – переповненою і сумною масою, тоді як через кілька тижнів вони стали "людьми" – людьми з обличчями та іменами, зі своїми історіями, планами, травмами, мріями, страхами і власною порцією безнадії.
Поруч із Кржисеком сьогодні сиділа Кася, маленька дівчинка з неслухняними кісками, яка раніше приходила сюди зі своїм дідусем. Їй було сім років, в неї були подряпані коліна і вигляд гордого сапера, який щойно на очах у друзів пробіг через ціле мінне поле і виграв велике парі. У її дідуся був рак легенів швидкого розвитку, і він плакав щоразу, коли приїжджав без Касі; не міг змиритися з думкою, що незабаром свою онуку залишить. Такі речі знаєш, бо мимохідь знайомишся з усіма постійними відвідувачами під час тижневого затишшя в коридорах. Люди потребують і хочуть говорити, Кшисєк вважав за краще слухати. Кася, натомість, була прямолінійною дівчинкою, і вона завдавала дідусеві чимало прикрощів, коментуючи лікарняне життя з притаманною дітям хворобливою відвертістю.
– Дідусю, тьотя ходить, як зомбі! – схвильовано вигукнула вона, показуючи пальцем на кульгаву бабусю, а дідусь заламав руки і почав робити дівчині зауваження. Кшисєк розсміявся, бо насправді бабуся ходила по коридору, мов зомбі, обмацуючи очима пацієнтів у пошуках найсмачнішого мозку.
– Обережно, бо вона з'їсть твій мозок! – Кшисєк схопив маленьку за коси і спробував вгризтися в її волосся. Дівчинка заверещала і зі сміхом втікала.
– Дідусю, я знаю, що зомбі не існує, – сказала вона, коли заспокоїлася. – А коли ти помреш, дідусю, Господь Ісус воскресить тебе? Бо тато каже, що дідусь обов'язково гикнеться, а гикнутися – значить померти.
У дідуся Валентина на очах виступили сльози, і Кшисєк вирішив врятувати ситуацію.
– Скажи татові, що він скоріше побачить зомбі, ніж спадок, – посміхнувся він. – Запам'ятаєш?
– Звичайно, Кшисю! – кинула Кася. – Але ти ж дивись, не помирай, так?