– Не сьогодні, ще не час. Це дуже боляче для мене. Ні, не боляче, соромно. Мені соромно за це як нічого в житті. Сталося.
– Тож краще тебе не нервувати? – пожартував Кшисєк.
– Краще ні.
Що ж, роман з Веронікою пішов під три чорти.
– Я ще й іншого боюся, — продовжував Якуб. – Я ізолююся від людей, щоб вони мене не дратували. Якби тут з'явилися натовпи хворих, репортерів, весь цей цирк, це б мене точно вивело з рівноваги. Я не можу і навіть не хочу прогнозувати наслідки.
– У цьому плані важко ставитися до цього як до дару Божого, хіба що як до випробування.
– О, так, Бог любить змушувати людей переживати, як садистський глядач реаліті-шоу. Гей, убий свого сина! Чи повинен я вбити дружину Йова? Хто за це, нехай надішле повідомлення. Спокійно, потім все повернеться на круги своя, це просто жарти.
– Але тобі не здається, що твоє лікування межує з дивом? – запитав Кшисєк, сумно помітивши, що вони наближаються до кінця пляшки.
– А відколи це Бог християн має монополію на чудеса? Я не якийсь страшний антиклірик, ти сам бачив, що я живу в мирі з парохом. Проте я не вважаю свої здібності даром Всевишнього. Який в цьому сенс? Жодного немає. На якусь середню людину він спускає благодать зціляти людей, а сам не може їх лікувати? Залишає рішення за мною? Це має бути перевірка свободи волі? Бачить хворого хлопця з пухлиною мозку, так нехай його просто вилікує. Адже він всемогутній. Навіщо залучати до цього посередників? Навіщо взагалі тримати рак у цій юдолі сліз, ніби нема про що хвилюватися? Яке відношення до цього матиме безкоштовність, це не ваш вибір чи чийсь інший. Ніхто тебе цим не заразив.
– Тому ти утримуєшся від поєднання своєї діяльності з релігією?
– Ні. Я відгородився від усього. Цей дар не дав мені Бог, це моя думка, і у кого є кращі компетенції, щоб оцінити цей стан у цьому відношенні, ніж у мене?
– Знаєш, я підозрюю, що в нашій країні кожен поляк чув би себе на силах, щоб це оцінити.
– Ризикну сказати, що він не тільки почувався б спроможним, а й навіть зобов’язаним вирішувати за мене. Не знаю тебе, то вискажу. До речі, знайдеться кілька сотень людей, які захочуть через мене заробити політичний капітал або просто добре заробити. Церква, політики, активісти, цілителі, асоціації. Ні, завдяки мені ніхто не набере очки, ніхто не буде мною пику собі витирати. Перед моїм будинком не буде паломництва, під парканом не запалять свічки, жоден божевільний не приліпить туди хреста і не повісить картинку з Марією. Я просто хочу допомогти людям, обраним мною егоїстично - не через громадську думку, поноту гаманця чи помазання.
– Ти міг би стати святим, тебе це спокушає?
– Є вже один Святий Якуб, досить, його я не переб'ю. Крім того, я не сприймаю ідею святих, це чергова вигадка. Церква мала одного Бога і мала якось замінити язичницьких божків, тому створила армію святих, кожен з яких мав свою ділянку, за яку відповідав. Ну як це працює? Є святий для втрачених речей, ти маєш до нього справу, бо загубив ключі, тому ти йому молишся. Той в Небі бере пляшку, огірки і в’язку ковбаси, йде до Бога і каже: "Господи, Кшисєк загубив ключі, можна щось зробити? А під ті ключики і випити можна". Дурість і безглуздість, блюзнірство вищого ґатунку. Однак існує універсальна приказка, яка існує століттями: темний народ це купить.
– Створюєте християнство заново, шановний Якубе, – закепкував Кшись.
– Сподіваюся, ти проживеш достатньо, щоб спокійно все обдумати. Це та ще багато іншого. Ти згадав про місця культу Марії. Я був там, і ти перебуваєш у фазі торгу, коли в тебе аж ноги самі рвуться, щоб поїхати, наприклад, у Лурд у Франції. Подібна думка ходить у головах великої групи людей, адже щороку туди звертається близько вісімдесяти тисяч хворих. Вони вірять, справді, абсолютно впевнені, що якщо чотирнадцятирічна дівчина в дев'ятнадцятому столітті побачила там Богородицю, то саме цей шматочок світу набув магічних властивостей. Бачила вона це чи ні, вирішувати не нам. Важливо те, що щороку це місце відвідує шість мільйонів людей, а про кількість хворих я вже казав. Шість мільйонів! Справа не з цього світу, скільки міст хотіли б такої кількості туристів. Вісімдесят тисяч хворих. А знаєш, скільки пізнало чудесного зцілення?
- Напевне, декілька тисяч.
– З середини ХІХ століття Церква визнала шістдесят сім зцілень. Шістдесят сім! Це дає одну зцілену людину на кожні двісті тисяч тих, хто просить. Поганий результат, га?
– Мабуть, на межі статистичної похибки?
Хлопець спорожнив пляшку, Якуб підвівся і взяв ще одну з бару.
– Я нічого не знаю про статистику, але це точно абсурдно, – відповів цілитель. – Нічого вражаючого, як відросла нога, просто ремісії. Те, що, на мою думку, людське тіло може зробити самостійно в дуже небагатьох випадках і за виняткових обставин. Один із двохсот тисяч. Однак виникає запитання: якби вони не поїхали до Лурду, чи були б зцілені? Напевно ні, на мою думку, молитва в тому місці є каталізатором, фактором, який у моєму випадку стала дорожня аварія.