– Я помру і стану зомбі, а потім стану забирати тебе зі школи. Ти схопиш мене за руку, а вона відпаде, тоді я схоплю твоїх друзів, і що я зроблю?
– Мозок! – вигукнула мала.
– Так точно! – Він підвівся і витягнув руки перед собою. – Я збираюся поширювати заразу зомбі!
Куди б він не збирався йти поширювати заразу, йому довелося відкласти свої плани, тому що він почув своє ім'я, яке зачитала медсестра.
– Шорца!
– Тут! – відповів він, щоб розвіяти сумніви решти черги, сповненої надії, що, Шорци все ж-таки нема, і таким чином час очікування скоротився. Маленька перемога у цій важкій боротьбі з хворобою. Але не сьогодні, дорогі мої, не сьогодні.
І все завдяки пролазництву. Він не почув би свого імені, яке вигукувала безсердечна пілюльницю, якби не звикле пролазництво і хитрожопість. Хитрий програє двічі – так казав його дідусь. Мабуть, щось у цьому було. І він помстився, хоча мультиплікатор у його випадку був набагато більшим, ніж прислів'я "двічі". Почалося все досить невинно – з пива, відкритого в поганій компанії.
Студентська вечірка, десятий поверх гуртожитку, пиво і сигарети, які курили на сходовій клітці. Пиво "Королівське", дуже хороше, бо дешеве. Слово за словом третьокурсник розкривав все нові і нові таємниці університетського життя, яке виявилося не дуже світлим і досить бідно всипаним трояндами. Постійною темою був продаж патентів для складання чергових іспитів, особливо у професора Кшеменського, який, за студентськими чутками, був звичайним шматком лайна. Сфера: старожитня історія. Спосіб: вступити до клубу донорів крові і регулярно здавати кров. "Кілька літрів донорської крові, і ти побачиш, що тебе не трахнуть", – хихикнув анонімний студент з виглядом абсолютної непогрішності, скріпивши твердження міцним ковтком "Королівського".
Так Кшисєк став донором крові. Після першої здачі він отримав сім шоколадних цукерок. Ситуація повторювалася кожні два місяці, професор ним абсолютно не цікавився, і всі жили добре. Аж поки одного дня йому не зателефонувала медсестра з відділення переливання крові, в якому він регулярно дозволяв виточити з себе кров.
– Знаєте, пане Кшисєк, ми постійно всіх перевіряємо, – вона ледь не весело хихикнула, – і ось нам спало на думку, що з вами щось не зовсім гаразд. Треба застосувати ширший спектр, щоб переконатися, що ви здорові, як дуб.
Він обстежився. Це було безкоштовно. Та ж сама медсестра вручила йому результати, і її посмішка вже не була такою щирою, як раніше.
– Пан також має направлення до доктора Радзішевського, – сказала вона без жодних почуттів. – Він скаже вам, що робити далі.
На всі його спроби розпитати про деталі вона реагувала тим, що скеровувала його до спеціаліста. Тож він пішов. Лікар Радзішевський був більш прямолінійним і швидко пояснив, що це, ймовірно, гліома, це таке лайно, що чіпляється мозку і може бути злоякісним. Потрібні додаткові аналізи, можуть бути перші симптоми, такі як запаморочення або блювота, і ось рецепт. Купуйте, приймайте, а якщо ви віруюча людина, можете помолитися, чому б і ні. Ну, а сьогодні був день, коли всі можливі аналізи, які сильно напружували бюджет Національної служби охорони здоров'я, скінчилися, тепер мав би бути остаточний діагноз. Кшиштоф ковтав ліки, голова іноді йшла обертом. На щастя, його не нудило.
Він підвівся. За свої речі не хвилювався, про його куртку і рюкзак подбає дідусь Валентин, який не вийшов з черги, бо завбачливо нічого не пив у день візиту до лікарні, щоб не ходити до туалету. Іноді він просто вставав, робив кілька кроків, потім повертався на п'ятах і повертався на пластиковий стілець. "Я забув, що більше не курю", – казав він, після чого починав голосно кашляти. Насправді він кинув палити кілька тижнів тому, щойно лікар повідомив, що його легені щойно віддячили йому за сім десятиліть співпраці. Палити він почав, коли йому було тринадцять. "Такі часи, пане, такі часи", – казав він, витираючи сльози.
Кшисєк натиснув на ручку дверей і увійшов до кабінету. Він уже давно вештався всілякими приймальнями, ходив на процедури, рентген, томографи і хтозна-що ще. Він поволі наближався до кінця цього випробування, і сьогодні мав почути остаточний, безпомилковий і недвозначний діагноз. Це те, що йому пообіцяли. Для двадцятиоднорічного хлопця саме слово "діагноз" було незручним; замість того, щоб полірувати підлогу в приймальні, він мав би спорожняти пивні кухлі в сусідніх пивних.
Лікар, що сидів за різьбленим столом, робив усе можливе, щоб не захлинутися у власному поті. Це була героїчна боротьба, але заздалегідь приречена на поразку, рано чи пізно лікар повинен був скласти свою зброю у вигляді лляної хустки, якою він час від часу витирав чоло, бо всередині було дуже спекотно.