У переддень війни вручено йому диплом учителя історії. Треба вирішувати — що ж далі? Олекса дуже любив малят. Але ж і журналістика… Нариси в обласній газеті. Навіть «Всесвіт» опублікував! Здавалося, його вже знає цілий світ. Отже — писати і… працювати в школі…
Порушив життєві плани червень сорок першого. Завдання райкому: «Зосередитися на газеті!» На фронт не відпускали, хоч як просивсь. Лишилися удвох з редактором. Писали в чотири руки, самі й набирали — нікому було. Кричала крізь сльози, брала за живе, кликала до бою маленька районна газета, що раптом теж стала фронтовиком. Потім ворог прорвав оборону. Відступ берегом моря. Оточення, трагедія полону. Два роки опору, страждань, випробувань.
Вересень 1943. По звільненню Приазовщини Олексій Огульчанський керує школою в селі Осипенко. Безсонні ночі. Щасливий, болючий клопіт. Де взяти пера, парти, хоч трохи зошитів, чорнила? Як врівноважити дітей після страшного лихоліття? Вів їх у поле, в гай, до степових курганів. Вчилися знов співати, вигадували ігри. Сміх котивсь луною, будив зайців.
Викликали раптом в Бердянський міськвиконком. Відповідальне завдання: розшукати розкидані по країні експонати місцевого музею. Довго думали. Райком рекомендував. Найбільш підходяща кандидатура. Спекла Катерина Миколаївна коржів, поклала в торбину кусник сала, кілька яблук. Нишком журилася, розуміючи, що розлука з чоловіком буде довга. Не застудився б десь! Адже скрізь — пустка, руїни. Олексій Якович швидко зібравсь у дорогу. Рішучий, енергійний. Шлях той справді виявився нелегким. По зруйнованих залізничних станціях, по спалених фашистами містах. Пішки й попутками, у холодних товарняках. Бувало важко, але траплялися в путі добрі люди. Охоче допомагали, відклавши власні справи.
І от уявіть собі — гарячий липень 1945. В Бердянськ прибуває спецвагон. В ньому різні коштовності. Серед них — сімсот картин — Репін, Куїнджі, інші видатні майстри. Стомлений, вкрай щасливий повернувсь Олексій Якович додому.
Рідним став йому відтоді Бердянський краєзнавчий музей. Захопила дослідницька робота. Пошуки нових і нових експонатів. Вивчення навколишньої природи. Старшому науковому працівникові допомагають діти. Повеселішав музей, бо дзвенять у нім голоси невтомних юних краєзнавців. Разом з Олексієм Яковичем, вірні традиціям Миколи Трублаїні, рушають дослідники від села й до села морським узбережжям, пірнають часом у темні крутояри. Гербарії й колекції мінералів, цікаві щоденники. Ручаї стежок вливаються в річища дальніх доріг. Кілька років тому (дарма, що вже літа!) гуртом долали стрімку Говерлу…
Зав’язується дружба з відомими вченими, що зацікавились виховною роботою музею, його невтомним пошуком. Гостюють у Бердянську, допомагають у роботі академік І. Г. Підоплічко, доктор археологічних наук М. Я. Руданський, професор О. Б. Кістяковський. Про юних краєзнавців Приазов’я пишуть газети, лави їхні ростуть разом із заслуженою славою. Олексій Якович сам очолює дитячі наукові експедиції. Ночі в наметах. Холод і спека, степові бурі, зливи. В подоланні труднощів гартувались характери. Народжувались герої майбутніх творів.
Першу книжку свою «Записки краєзнавця» опублікував письменник у видавництві «Молодь». Відразу ж запримітив її читач. Віяло від свіжих сторінок гарячою любов’ю до кожного деревця, кущика на шляху, придорожньої билинки. Під збільшувальним склом ніжності до всього живого простий муравлик чи луговий коник здавався справжнім дивом, казковим створінням. На «Записки краєзнавця» з’явились рецензії й анотації в молодіжних часописах. Читач нетерпляче ждав нових повідомлень від приазовського художнього кореспондента. Перший успіх потроїв сили. Минали роки. З кожного походу по рідній землі Олексій Огульчанський привозив повість чи оповідання. От і склалася з них чималенька бібліотека.
Вже не одне десятиріччя славить Олексій Огульчанський природу Приазов’я, юних її захисників. І захотілося мені тихо погомоніти із власним читацьким серцем. Що запам’яталося йому, тепло полюбилося з творів ювіляра?
До душі припали, скажу відверто, юні герої творів Олексія Огульчанського, щиросерді сільські хлопчики.
Полюбивсь мені Грицько з оповідання «Грицьвар», славний хлопець із села Бичкова Балка. Неабиякий характер! Зовні — що в нім особливого? Типова дитина півдня. Чубчик, випраний сонцем, кирпа в ластовинні. Поколоті й подряпані босі ноги. Але це мисляча, вельми свідома людина. В його натурі — первісність правди, чиста глибина. Врятує він рідкісну срібну чайку від хижака-браконьєра, що збирав по дзендзликах яйця срібної чайки. На годівлю свиням! Тут не просто — сума пригод, стрімких поворотів сюжету. Йдеться про боротьбу добра і зла, у якій перемагає хлопчик. І віриш в його зверхність, бо дорога Грицькові його земля, як своє власне життя. Юний герой обороняє природу й безперервно вивчає її. Без Грицьвара не дізналися б ми і про дивовижну качку-галагазку, що виводиться в лисячій норі, мирно співіснуючи з хижим звірком. Яскрава пізнавальність — одна з чудових рис творчості письменника.