Зітнулися дві полярні сили і в оповіданні «Одноокий короп». Захоплюєшся багатством матеріалу, що ним володіє письменник. Ось миле чудисько, одноокий морський короп, мужній і обережний, веде на мілководдя в час нересту золотопері зграї. Скільки труднощів, скільки перепон! Як це сонячно, з хорошим болем змальовано! Досвід, інстинкт підказують риб’ячому ватагу кожен порух серед каміння до небезпечного мілководдя. Не знає він, що Зайцегуб проклав йому шлях на фальшиве нерестилище, звідки нема вороття.
Але ж є справжні люди! Викриває чорні задуми Зайцегуба Толя Тюбик, юний природолюб, симпатичний товстунчик. Він напевне буде іхтіологом, бо вже сьогодні чудово знає життя риб. Завдяки Толі та його друзям одноокий короп знову опиняється на волі.
Запам’ятались хлопчики й дівчатка з повісті «Бухта Солодкого коріння». Вперше почув я про цілющий корінь-солодець, своєрідний приазовський женьшень. Повні пригод пошуки цього лікарського дива. Читати цікаво й корисно.
Сподобалась «Країна інкурів», зі сторінок якої постають мужня, прекрасна Іка і друг її Рус, симпатичні наші пращури, які несуть у собі поезію, людяність.
В усіх своїх книгах письменник озброєний добрими знаннями, якими невимушено ділиться з читачем. Завжди знаходить у коморах пам’яті таке, що бентежить уяву, вражає несподіванкою. Наукові зерна активно живить художня вигадка. Без цієї «живої води» не було б, напевне, діла й у повісті «Як ми шукали скарб». Йдуть розкопки Пагорба Діоніса. Де археологи, там і діти. Звичайно ж, їм цікаво, що там, всередині кургану, насипаного ще прадавніми поселенцями. В одній із грецьких амфор знайшли вони виноградні кісточки. Чому б не спробувати? В землю їх! Виявились живими. За хатою раптом зріс небачений виноград. Навколо нього — низка захоплюючих подій…
Любить автор морське узбережжя, де пшеничний колос хилить чуба аж до солоної води. Тут — місце дії більшості творів Олексія Огульчанського. Славко з повісті «Знахідка на все життя» теж живе тут, у приазовському степу, але марить морем, бачить себе на кораблі. Та дізнається він про таємничий стоколос, якого розшукує в полі вчений-селекціонер, одержимий чоловік в кирзових чоботях. З ранку й до ночі нишпорить він у полях, п’ючи спраглими вустами Росу, не відчуває втоми, бо знає — від стоколосу того підуть нечувані врожаї. Драматично розвивається сюжет повісті. В кінці її Славко вже в колі інших інтересів. Вабить його пшеничне море, почесний труд селекціонера.
Ліричний гумор, тепла посмішка — теж відчутні у творах письменника. Повість «Як сплять дельфіни» вщерть наповнена сміхом. Над окремими сторінками нарегочешся від душі. Зацікавилися юні краєзнавці: як сплять дельфіни, чи не кладуть подушок під голови? Почались пошуки дельфінячої спальні… Чудесну книгу цю гаряче сприйняв не лише шкільний читач. Процитую тут уривок з листа, одержаного нещодавно від Олексія Яковича: «Минулого літа раптом завітав до мене кремезний чолов’яга, сталевар заводу „Азовсталь“ — Клеймований Віктор Якович. Подарував мені чудовий спінінг. „За віщо?“ — здивувався я. Відповів спокійно: „За книгу „Як сплять дельфіни“. Ми її читали в час обідніх перерв. Сподобалася. Гуртом викували з титану цей спінінг. Знаємо, що ви — завзятий рибалка“. Я був дуже здивований: твір для школярів, а сподобався таким серйозним людям».
У цьому ж листі Олексій Якович коротко розповів і про свої творчі справи: «На моєму письмовому столі лежить зараз рукопис про „юнгів“ — юних географів. Повістина має назву „Жаб’ячий цар“. За характером я циган-непосида. Прописаний у Бердянську, а вважай щоранку зустрічаю сонце де завгодно — на березі моря, лиману, в полі. Там мені все знайоме — трави, квіти, комахи, пташки, звірята. Я там, як кажуть, своя людина».
Стрічати сонце… Ніби народжуватись заново. Разом з птахами, квітами, бджолою, жаб’ячим царем! У русі, в добрім настрої…