Мандрівник поклав зернятко на шматок паперу, лусочки відклав окремо і продовжував розпочате діло. Працюючи, він зберігав усе до останньої крихітки, що виймав з колоска.
Все це знадобиться, коли він працюватиме над створенням нового сорту. У колосочку дослідник виявив рівно сорок вісім зернят. «Це і є мій колосок!» — остаточно впевнився він.
Уже в напівтемряві він склав дорогоцінні зернятка у посудинку для особливо важливих знахідок, яка нагадувала звичайнісінький жолудь. І вже зібрався був покласти свій скарб у картонну коробочку, аж тут сон здолав його й він, затиснувши у кулаці «жолудь», упав на траву і вмить заснув. Нелюдське напруження й безсоння далися взнаки. Дослідник спав міцним сном найщасливішої у світі людини, а у місячному сяйві сріблилося над ним зоряне небо.
Хом’ячок був точнісінько такий, як усі його родичі: мав пухнасту рудувату спинку, синяво-чорний живіт, білі плями на боках і вирячені чорні очиці, а от хвостик у нього був не руденький, а чисто білий. Жив він у глибокій норі під кущем терену, поряд з дубом. Нір у нього було дві, по обидва боки чагара. Про всяк випадок. Глибоко під землею нори з’єднувалися в одному просторому приміщенні — хатці. О, хатинка у Білохвостика була чудова: простора вітальня, численні комори для харчу, їдальня та ще спаленька з м'якою постіллю. Господар підземних хоромів над усе цінував лад і охайність.
Цілісінький день він спав, а прокидався тоді, коли його сусідка, сова-сплюшка, що жила у дуплі старого дуба, заводила свою вечірню пісню: «Сплю, сплю, сплю!» Всі сусіди, заколисані її піснею, засинали. Лише хом’ячок прокидався: вночі він ішов на полювання. Прокинувшись, він нашвидку вмивався і перевіряв свої комори — чи не вдерся, бува, який зайда в його володіння? Тоді вилазив на поверхню, ставав там стовпчиком і пильно оглядав усе навколо. Він добре бачив у нічній пітьмі. Так було й сьогодні.
Біг Білохвостик упевнено — він добре знав усі стежинки навколо своєї хатки, всі горбки, ямки, корчі… Раптом він зупинився — запахло буркуном. Звірок якийсь час уважно оглядав рослину, а тоді заходився рити землю, добираючись до коріння. Земля була м’яка, тому робота просувалася швидко. Згодом йому почали траплятися корінці.
Гострими зубами звірок перегризав їх і складав купкою поруч. Коли корінців зібралося чимало, хом’ячок позапихав їх до рота — у защічні клумачки. Щоки в нього роздулися, мов кульки, і він помчав до своєї хижі. Духмяні корінці, як і належить дбайливому господареві, склав у коморці і знову подався до куща.
Вже над ранок Білохвостик навідався у гайок. Одразу ж відчув якийсь незнайомий запах — під дубом спала людина. Нічні звірки на диво сміливі. Хом’ячок підбіг до хропуна, ретельно обнюхав його від черевиків до голови і несподівано надибав на згорточки, які апетитно пахтіли зерном. Звірок відволік їх у свою комірчину і знову повернувся під дерево. Цього разу нічний мисливець знайшов жолудь, який теж чомусь пах зерном. Білохвостик підхопив його передніми лапами, звівся стовпчиком. У защічний клумачок жолудь не вміщався. Тоді, притримуючи його зубами, мов курець гавайську сигару, хом’ячок поспішив до свого кубельця. Вже світало.