А тим часом Славко говорив своїм друзям:
— Я відкрив острів скарбів!
— От дає! І де ж той острів?
— Завтра взнаєте. Рівно о шостій ранку бути під Братцем-Горіхом. Дівчатам — ані слова. У нас буде чоловіча робота. Отже, завтра в похід за скарбами!
— А корабель буде?
— Аякже, теплохід… Не забудьте, під Братцем-Горіхом збираємося, — на прощання ще раз нагадав Славко.
…Братець-Горіх!
Давно це було. Буяла степова весна. Серед смарагдового килима трав в’ється нескінченний шлях. По ньому худі-худі воли тягнуть незграбне рало. Слідом чалапає дванадцять односельців-бороданів. Вони на диво схожі один на одного, маслакуваті, на плечах у них однакові благенькі кожушки.
Хвацький весняний вітерець-степовик, граючись, хапає подорожніх за бороди, за поли і тягне назад, а вони вперто просуваються вперед, усе вперед…
Попереду чорнобородий цибань — Терешко Братець. Він цвьохає батіжком по волячих спинах і одночасно підбадьорює своїх супутників. Отой Терешко Братець був вигадьком, якого світ не знав…
Він горлав:
— Братці, нас дванадцятеро! Ми апостоли нового життя. Ми несемо степу молодість і оновлення. Нас будуть згадувати, доки й сонце світитиме.
«Хіба оновиш землю цим поганеньким ралом?» — подумки чудувалися його товариші.
На горбочку процесія зупинилася.
— Почнемо звідси, — сказав Терешко.
Якийсь час сиділи, скупчившись на пригрітому весняним сонцем горбку. Спочивали. Згодом підвівся ватаг.
— Зачнемо, братці! Оця наша борозенка проляже через усі степи земної кулі! — урочисто мовив він.
Односельці лише стенули плечима.
І шли слідом за ралом, допомагаючи волам розорювати межі одноосібників, знищувати позначки-кілки. Первісне рало ледь-ледь дряпало землю, проте, перекреслюючи споконвічні межі, залишало рівний слід.
То була перша борозна тарасівських комунарів.
Увечері бородані знову з’юрмилися на пагорбі.
— Звідсіль ми розпочали велике діло, тому маємо, братці, залишити свою позначку нащадкам, — сказав ватаг.
— Поставимо камінь!
— Ні, камінь мертвий, — хитнув головою Терешко.
— Заб’ємо кілок!
— Згниє. Ми маємо лишити живу пам’ятку, щоб вона людей вабила, поки віку.
— Де ж таку знайдемо?
— Її й шукати не треба. Ось вона. Цілісінький день за пазухою ношу, щоб корінці не присохли.
— Що воно таке?
Всі схилилися над згортком.
Терешко розгорнув вогку клаптину, і комунари побачили невеличкий пагінець з міцним жовтуватим корінням.
— Це, братці, горіх. Волоський горіх, — пояснив ватаг. — Не дивіться, що він малий, — він зате міцненький. Виріс з плоду. Знайшов я його тоді ото, як блукав по світу, шукаючи долі. Довелося мені якось гріти чуба в одного багатія далеко, аж на березі Чорного моря. У саду працював. Ну, скажу вам, братці, був у того дуки не сад, а рай, про який у церкві піп розповідає. Росли у нього високі та гіллясті волоські горіхи. Зайдеш, було, вранці — пахощі од тих дерев, аж дух забиває. А коли садівник розповів мені про те, що живуть ці дерева аж тисячу років, я прихопив найбільшу горішину. Посадив її. А тепер віддаю громаді.
— Суховій спалить деревце! — загули комунари.
— А ми нащо? Захистимо його, затулимо од вітру, поливатимемо, — відказав ватаг.
Копали яму для горішка-малюка по черзі, копали простору та глибоченьку. Коли скінчили роботу, став навколішки коло ями Терешко й довго чаклував: щось мугикав собі під ніс, розминав пальцями землю…
Аж ось він підвівся, випростався і, обернувшись на всі чотири вітри, прокричав:
— Рост-и-и на ві-ки-и!
І покотилося пустельним степом: «Ві-ки-и…»
— Над нашим горіхом завжди світитиме сонце, а люди спочиватимуть під ним. Щасливі й веселі, вони вдихатимуть горіхові пахощі й слухатимуть пташиний щебет…
…Стояли зморені комунари серед спохмурнілого вечірнього степу. З луговини на них насувався холодний туман, а вітер завивав у торішніх хащах нехворощі, мов голодний вовк…
І виріс горіх серед широкого степу. Не раз накидалися на нього шалені вітри-суховії, чорні бурі не минали його, а сонце нещадно палило. Та все витримала зелена комунарівська позначка. Міцно трималася вона за матінку-землю, і та напувала її життєдайним соком. Смоктало ті соки деревце і з кожним роком міцнішало, набиралося снаги. А невдовзі розправив свої могутні плечі горіх і закрив зеленими крилами весь пагорб. Тепер не боявся він ні шалених степових бур, ні спекоти і вже сам давав притулок і людям, і птахам.