Минали роки. Ще вище піднялося дерево над степом. Горіх-велетень тепер бачив далеко-далеко, бачив оновлену Тарасівку, колгоспні ниви і своїх нащадків: з першого врожаю Братця-Горіха, як тепер величали його люди, тарасівські колгоспники насадили лісок. Кучерявиться, зеленіє острівець серед степу — Терешків гайок.
Щедро дарував Братець-Горіх людям свої плоди. Його діти й онуки вже розкошували на рівнинах Херсонщини і Запоріжжя.
Багато довелося побачити зеленому велетню. Битим шляхом повз нього свого часу торохкотіли брички, запряжені повільними волами, гуркотіли перші трактори-фордзони, а згодом вітчизняні ХТЗ, комбайни та автомашини.
Опалила степового велетня війна.
Од ворогів прикривав він своїм гіллям і стовбуром червоних воїнів, які відчайдушно захищали рідну землю у гіркому, як полин, сорок першому… Неждано налетів хижий стерв’ятник чорнохрестий і скинув бомби на бійців. Поховали вони побратимів під горіхом, перев’язали поранених, не забули й свого захисника — повитягали з його стовбура смердючі осколки.
Загоїлися воєнні рани і у людей, і в дерева…
…Сьогодні щось ранувато завітали під шатро старого Братця-Горіха хлопчаки — правнуки тарасівських комунарів. Хлоп’ята жваві, мов горобці навесні.
— Чи всі тут? — оглядаючи загін, спитав Славко-ватажок.
— Де там! Пташка не прилетів.
— Хто, Васько? Де ж він?
— Де ж йому бути! На пуховичках вилежується або горобців рахує, — відповів той самий гостроносий і чорний, мов циган, задирака Грицько, сусіда Василя-Пташки.
— Хлопці, гля, а хто ондечки гав ловить? — засміявся цибатий Олег, на голову вищий за своїх однокласників.
І тут усі побачили товстуна, який стовбичив край шляху, задерши голову, — щось там у небі розглядав.
— Стривайте, та це ж Пташка.
— Справді, він. Може, супутника помітив?
— Ні, то над ним, певно, яка-небудь ґава крильцями тріпоче.
— Васько!! — загукали хором.
Товстун і голови не повернув.
— Одне слово, пришелепкуватий, — категорично заявив Грицько, — годинами може сидіти у чагарях, вирячивши баньки на якусь птаху. Горобці сідають йому просто на плечі, а синиці з рук дзьобають харч. Найзліший псюра на нього не гавкне. Книжки та картинки у нього — тільки про пташок… Дивак, та й годі.
Приєднався до гурту Васько вчасно.
Це відзначив Славко, зиркнувши на годинник: було рівно шість.
— Васько, зловив ґаву? — поцікавився Кузя-Кнопочка, присадкуватий хлопчисько.
— Сам ти ґава, — зневажливо скривив губи товстун і додав: — Сіренька до того ж. То ж боривітер, сокіл степовий.
І тієї миті сталося непередбачене. З чагарів вихопились геть усі дівчата класу.
— Звідки ви? — сторопів Славко.
— З космосу, — доповіла Наталочка, поправляючи на голові фасонисту косинку.
— З сузір’я Зеленої Ящірки. Є таке, — уточнила її подруга Оля.
— Цей номер не пройде! У нас чоловіча робота. Ану, дівчата, гайда додому.
— Еге, вже побігли… Отакої!.. Поїдемо й ми… Не гірше вас працюватимемо. Бо потім цілісінький рік хизуватиметесь: «Ми зібрали… Ми герої». І ще… — на цьому почувся гуркіт мотора. Під’їхала машина.
— Ур-р-а! — загорлали хлопчаки і кинулися до кузова.
— Заждіть, хлопці! — висунувся з кабіни шофер, завзятий колгоспний природолюб дядько Юхим. — Хто у вас тут за старшого?
— Славко Сіроштан!
— Давай його сюди.
Підбіг Славко.
— Чи готова твоя армія, командире?
— Готова, дядьку Юхиме.
— Ну, тоді живо.
І помчала-попливла степовим шляхом галаслива тарасівська юнь. Коло Терешкового гайка машина зупинилась.
— Це і є острів скарбів, — оголосив Славко.
— Які тут скарби, горіхи ще зелені, — розчаровано озвався Кузя-Кнопочка.
— Горіхами будем ласувать у жовтні, а тепер наш скарб — залізо! — відказав ватаг і перший зіскочив на землю.
…Нащадки Братця-Горіха весело шелестіли листям, а гілки прикрашали круглі зеленуваті плоди. Цілющими горіховими пахощами тут було напоєне все — повітря, листя, земля… Легко дихалося в гайку.
І от розгорнувся цепом сьомий «Б» і рушив на пошуки скарбів зеленого острівця. Почали зі східного крила лісосмуги. Продиралися крізь хащі, але, нічогісінько не знаходили, якщо не рахувати іржавого лемеша.
— Славк-о-о-о, а де твої скарби? — раз у раз лунало з усіх боків. Їхній ватажок мовчав, він не знав, куди подітися від сорому. Ось-ось розпочнеться: «Острів скарбів?! А де вони? Чванько! Нікчема!»