Спливло ще кілька нестерпних хвилин, аж раптом:
— Ура! Знайшов! — загорлав Кузя-Кнопочка.
— Що там? Трактор?
— Ні, іржаве колесо. Допоможіть викотити…
І почалося… Шукачі тільки встигали виносити та викочувати на край гайка знахідки. А там водій-вусач, вигукнувши по-морському: «Віра!», вантажив їх у кузов…
Швидко посувалися справи. Вже за якусь годину дядько Юхим мчав у село — віз на шкільне подвір’я свою посудину, навантажену металобрухтом. І тоді, коли вдруге навантажили машину, сталася подія, яка надовго запам’яталась тарасівським школярам. І, як не дивно, вирішила подальшу долю багатьох з них.
Дудак
Смирненько сиділи шукачі скарбів у класі, а на столі перед ними кучугурився великий птах. Він був мертвий, але великі чорні очі його дивилися на дітей так, ніби він був іще живий, — сумно й докірливо.
Славко дивився на птаха, і в пам’яті поставала вчорашня подія…
От уже автомашина помчала в село з останнім вантажем «горіхового острова». Можна й відпочити. Влаштувалися у затінку під гіллястим деревом. Сиділи мовчки…
— Хлопці, страусеня! — почулося раптом. То верещав Кузя-Кнопочка.
Виявилося, він іще нишпорив по горіхових хащах. Ніхто й не поворухнувся, зачувши його голос, бо всі знали Кнопоччині штучки, лише Пилипко знехотя порадив:
— Кузю, розтули як слід очі. Може, то крокодильчик…
— Значить, не вірите? А от я його зараз… Ой, дзьобанув, клятий.
У чагарях знявся лемент, затріщало гілля. Кузя вже йойкав:
— За ногу і палець хапонув… Ось я тобі, розбишако…
— Вистава розпочалася, — посміхнувся Пилип і пішов до вигадника…
Та коли він зазирнув в чагарі, то закляк од подиву: там справді стояв великий рудий птах, схожий на страусеня. Витягнувши шию, мов роздратований гусак, він приготувався захищатися до останнього. Поряд підстрибував на одній нозі Кузя і нахвалявся: «От я тебе як вчистю зараз…»
За хвильку на галявині зібралися всі шукачі скарбів і мовчки зачудовано оглядали небаченого птаха. Останнім до місця подій підбіг товстун — Пташечка.
— Хоч ти, Васько, скажи: що воно за диво таке? — загукали до нього.
Товстун не поспішаючи вийняв з кишені курточки окуляри, протер скельця, почепив їх на носа і лише після цього глянув на рудого незнайомця.
— Он воно що! — загадково вигукнув він — і раптом накинувся на своїх однокласників:
— Ганьба! Соромно не знати нашого степовика, дрофича-дудака! Он які в нього примітні вуса й борода. Красень!
«А вуса в нього справді схожі на донкіхотівські, такі ж тонкі й довгі», — мимохіть подумалося Славкові, і він згадав свого Росінанта, який усе ще чекав на вершника…
— Зараз дізнаємося, чому це він не злітає… — і Васько зробив крок до птаха.
— Куди ти? Назад! Дзьобне! — злякано зойкнув Кузя.
— Мокру курку і горобець скривдить, — зневажливо кинув Пташечка і сміливо підійшов до вусаня. Перед товстуном птах покірно поклав на траву дзьобату голову…
— Ти диви на нього, ото штукар, — почулися захоплені вигуки.
Якусь хвильку товстун мовчки оглядав дрофича.
— Дріт, — нарешті озвався він. — Од якоїсь звірини рятувався птах під деревами і потрапив у тенета. Вже давно у полоні мордується.
Коли Пташечка нахилився до потерпілого, той відчайдушно сіпонувся.
— Зачекай, — лагідно мовив хлопець. — Зараз я тебе звільню. Є, хлопці, у кого-небудь обценьки?
— Є в мене, — відгукнувся худорлявий Юрко.
Дудака звільнили, але він не рушив з місця.
— Біжи, лети! — умовляли його діти, але птах якось безпорадно озирався, повертаючи на всі боки голову. Тоді його винесли з гайка. Опинившись серед поля, здоровило враз пожвавішав, стрепенувся. Здавалося, до нього повернулися сили.
І враз, розкинувши широкі крила, дудак помчав полем і… полетів…
— Ур-р-р-а! — галготіли йому вслід діти.
— Щасливої дороги, птахо!
От крилань уже набрав висоту, і раптом діти побачили, як він, скособочившись, різко ринув на землю. Всі сторопіли, а коли отямилися, кинулись до нього.
Розпластавши могутні крила, дрофич нерухомо лежав на золотавій стерні.
Наталка кинулася до нього.
— Що з ним? — бідкалася вона.
Васько припав вухом до пташиних грудей, затамувавши подих, довгенько слухав.
— А-а-а-а, — махнув він рукою. — Дудак мертвий. — Потім якимсь відчайдушним рухом зірвав з перенісся окуляри, поспіхом запхнув їх у кишеню і відійшов од гурту. Славко бачив, як він тихо плакав. Прозорі сльозинки котилися по його щоках, на мить зупинялися на губах і капали на куртку. Наталка теж поквапливо витерла сльози.