Та ніхто й не снив тоді, які зміни чекали цей край у недалекому майбутньому.
Розумніший за собаку
Вранці, коли сонце вже високо підбилося над небокраєм, Рус здерся на маківку скелі. Там, за річкою, була земля інкурів, його рідна земля, яку він добре знав. Вона вабила його, але вороття туди немає…
По цей бік річки лежала така сама рівнина з розкішною травою та поодинокими кущами й деревами. Он тільки там, далеко на небокраї, острівцем темнів невеликий ліс. З висоти було добре видно звірині стежки. Їх було багато, тих стежок. І всі вони стікалися до річки. Мабуть, звірини тут усякої безліч, а річка одна на цілий край. От і сходяться всі сюди. Чув Рус уночі, як ревли на водопої тури — отже, водяться вони в цих краях напевне. Є й кабани — он їхні спини похитуються в очереті. А то ж що за дивина? Таке Русові доводиться бачити вперше. Біля самісінької скелі вигулькнув табун досі невідомих Русові тварин. У них були тонкі й стрункі ноги, довгі хвости, а на крутій шиї густе-густе волосся, і спадало воно мало не до землі.
Табун вів, обережно ступаючи, рудий красень. Він часто підводив свою невелику голову, пильно роздивлявся навколо, дослухався до чогось і подавав свій якийсь чудний голос:
— І-го-го-го!..
А поряд з табуном бігли молоді тварини, які грайливо вибрикували. От так штука! Навіть не чув, щоб у їхньому степу хто-небудь бачив щось подібне…
На березі річки тварини зупинились. Ось Рудий сторожко озирнувся, підійшов до води і почав пити. За ним рушив весь табун. Пили довго, спрагло. Нарешті Рудий вийшов на берег і, високо піднявши голову, застиг. Він учув щось недобре. Його тривожне «і-го-го-го…» розітнуло повітря. Та було пізно. З дерева, що росло над самісінькою річкою, зірвався якийсь темний клубок і впав прямо на спину довгохвостій тварині, яка ще не встигла вийти з води. Рус упізнав рись.
Намагаючись скинути з себе хижака, тварина підстрибнула, та марно — рись трималася міцно. Тоді вона кинулась на берег і помчала в степ з хижаком на спині… За нею подався й весь табун. Тварини бігли хутчіш, ніж сайгаки. Швидко перебираючи тонкими ногами і витягнувши шиї, вони промайнули, як привиди, повз скелю і незабаром розтанули в степу. Спершись на спис, інкур стояв на скелі і все дивився услід незнаним тваринам. Хотів ще побачити їх, та вони більше не з’являлися. Напевне, прибігали сюди тільки вранці на водопій. І Рус почав спускатися зі скелі. Він вирішив піти туди, де щойно пили воду прудконогі звірі.
Довго й уважно розглядав Рус сліди, залишені тваринами на річковій обмілині. Ні, і слідів таких не доводилося бачити. Під корчем уздрів щуку, яка зачаїлася, чекаючи на здобич, і простромив її списом. Рибина була велика. Інкур закинув її собі на плече і почвалав до печери. Там його, напевне, чекає Іка.
Іка справді чекала Руса. Вона навіть встигла налушпати й напекти в золі солодкого коріння, яке знайшла тут, поблизу печери. Воно було таке саме, як і на тому березі…
Іка пекла у попелі рибу, а Рус розповідав про все, що довелося йому побачити цього ранку з високої скелі. Розповів і про дивовижних прудконогих тварин з довгими хвостами і, звичайно, не забув про рись — щоб Іка була обережна.
Уважно слухала його дівчина. Ця розповідь мимоволі збудила в ній спогади про її далеку країну, про її коротке дитинство. А дослухавши, мовила:
— Іка знає тварин з довгими хвостами. У степах інкурів їх немає. Але вони є на рівнинах Країни Теплих Вітрів. Це коні. Там верхи на конях чоловіки їздять на полювання. Справді, коні бігають швидше за сайгаків. Та їх можна спіймати. Ловлять коней такими довгими зашморгами. Але найсміливіші ловці підстерігають коней на водопоях і стрибають їм на спини — як рись. Тоді кінь біжить і стрибає, щоб скинути з себе верхівця. Біжить він довго. І запам’ятай, Русе, якщо кінь не скине сміливця, доки сам не впаде від утоми, тоді назавжди він скоряється людині. Кінь ітиме за переможцем, як собака. Лиш найсміливішим чоловікам скоряються коні. Коні розумніші за собак.
Очі Руса блищали від збудження. Він не пропустив жодного слова і запально вигукнув:
— Кінь скориться Русові! Рус стрибне на спину коневі, як рись. І ніколи хвостатий не скине Руса, а піде за ним, як собака…
Уранці другого дня Рус був знову на березі річки, там, де напередодні пили воду коні. Він легко видерся на дерево і зачаївся серед густого листя на гілляці, що звисала над водою. Мабуть, і рись сиділа тоді на ній.