Якось, розігнавши гієн, він побачив на плоту гончара Опа. Гончар лежав горілиць, але його розплющені очі були не такі, як у мерців, — вони ледь примітно рухались.
Живий! Рус не вірив своїм очам. Вмить скочив на пліт і схилився над старим. Старий так само байдуже дивився в небо, де кружляли птахи. Певно, своїми думками він був з тими птахами, і земного життя для нього вже не існувало. Рус торкнувся його плеча. Старий ворухнув тільки очима і закричав, страшно, пронизливо.
— Oпe, це Рус. Ти не впізнав Руса? — сахнувся інкур, не розуміючи, чого кричить гончар.
Він не подумав, що для старого давно немає Руса, що для нього Рус ширяє у високості з отими білими птахами.
Знову нахилився над старим, але тепер Оп лежав із заплющеними очима і щось швидко-швидко бубонів. У тому бубонінні він раз по раз повторював слово «примара». І Рус нарешті збагнув, чого старий так налякався. Спробував переконати його, що він — ніяка не примара, що він — живий Рус. Але надаремне — той не вмовкав і не хотів розплющувати очей.
На щастя, недалеко була Іка. Вона побачила Руса на плоту і поспішила до нього.
Побачивши розпластаного старого, вона розгубилася. Мрець!
І тут почула Опове бубоніння. Радість перехопила їй горло. Якийсь час вона не могла й слова вимовити. Лице її скривилося, з очей закапали сльози. Яке щастя! Вони тепер не одні будуть на цьому березі… Нарешті клубок відкотився їй від горла, і вона схилилася над Опом.
— Oпe, розплющ очі, подивися на Іку, — мовила дівчина ласкаво.
Голос сіроокої ще дужче налякав гончаря, він міцніше стулив повіки і ще швидше забубонів своє заклинання. І тоді Іка дзвінко засміялася.
— Іка і Рус не примари! Вони живі, так само, як і Оп живий. Оп знає, що мерці й примари не мають крові. Оп зараз розплющить очі і гляне сюди. Ось різець, що ним Іка вишкрябувала візерунки на Опових горшках. Іка приховала його разом з маленьким глиняним Володарем Степу від Провісникового ока і взяла з собою. Ось палець Іки, і вона різцем поранить його.
Іка справді глибоко шкрябнула крем’яним різцем свій палець, і з нього зацебеніла кров.
— Дивись, Oпe, в Іки з пальця тече кров, така, як у живих людей. Іка жива…
По цих словах Опове око розплющилося. Побачивши кров, він розплющив друге і сів.
— На цій землі немає ніяких примар. Це така сама земля, як і земля інкурів. Білі птахи — то не примари, то оті гарні довгошиї птахи, що водяться на степових озерах у землях інкурів.
Видно було, що Оп уже трохи отямився, зрозумів, що живий, і перед ним живі Іка й Рус, близькі йому люди. Спробував стати на ноги, але не зміг: йому допомогли зійти на берег. А коли піднімались до печери, Рус просто взяв старого на руки.
Зайшовши в печеру, можна було здогадатися, що тут мешкають люди. Тут було затишно й охайно. Збоку при вході жевріло вогнище, а побіля нього лежала чимала купа хмизу. На ніч вогнище розсовувало свої межі, стаючи нездоланною перепоною для непроханих гостей. У дальньому закутку з’явилися сайгачі шкури, а там, де люди спали, вони лежали в кілька шарів: тут на полюванні Русові дуже щастило.
Опа посадили на шкури і дали їсти. Дома він ніколи не їв так смачно. Чого тільки тут не поклали йому! Була і смажена сайгачина, і печена риба, і солодке коріння. Певно, добре жилося Русові й Іці на новій землі. Проте оці статки якось збуджували в старого підозру: йому не йнялося віри, що отак можуть жити живі люди…
Їжа розморила Опа, він умостився зручніше на шкурах і тихо, непомітно для себе заснув. Спав він решту дня, спав ніч, і тільки другодні, коли вже Іка повернулася після господарських клопотів з річки, прокинувся. Сон освіжив його, додав сили, розвіяв сумніви, і тепер він міг розповісти, що скоїлося з ним, як він опинився тут.
А сталося воно так.
Сумував Оп за сіроокою донькою, дуже сумував. Не лишилося в нього більше нікого, доведеться одному віку доживати. І все, що хоч чимось нагадувало йому про Іку, було дороге й миле його серцю. Він позбирав і поскладав у куток всі речі, що лишились від неї, всі горшки, розцяцьковані нею. Іноді, було, сяде в тому кутку і перегортає, переставляє все оте з місця на місце. Та згадує. А найбільше йому полюбився глиняний бичок, той самий, невеличкий, що він знайшов його у торбинці давно-давно, перебираючи речі загиблих чужинців. Відтоді він зберігав його. Іка теж такий мала. То її бог. Бог її народу. І він допоміг їй убити ремкаха Ро. І огонь інкурів не вмер…
Старий часто діставав того бичка і намагався щось бубоніти до нього, як колись Іка. Робив усе те він потайки, бо знав, що Зоуго розправився з тим великим кам’яним туром — його кинули десь на смітник. Але якось не догледів і не зчутив, як у нього за спиною опинився Рудий Лис. Навіть не сказав він тоді, чого приходив, — вмить щез. А надвечір знову з’явився в землянці гончаря і передав волю Зоуго: Провісник наказував Опові навчити Рудого Лиса варити священний напій і ліпити горшки. Учув недобре старий гончар у тому наказові, але скорився. Щодня приходив до нього Рудий Лис, і він навчав його своєму ремеслу. Учень з Рудого Лиса видався нетямущий, але нарешті він якось спромігся зварити отого напою. Радощам його не було краю. Ввечері, коли настав час облягатися спати, Оп виявив, що пропав глиняний бичок. Куди б він міг подітися? Обнишпорив усі закутки, заглянув у кожну шпарину — ніде не було. Так і заснув, не знаючи, де би тур міг подітись. Зате другого дня вранці до Опа знову заявився Рудий Лис, хоч свою науку він начебто й скінчив. Старого гончаря нащось кликав Зоуго. Та не до себе в землянку, а на майдан, де він завжди виголошував волю богів. А там уже й інкури зійшлися. І Зоуго був. Нічого він тоді не сказав Опові, а блиснув отим священним каменем. А коли камінь замовк, заговорив сам: