Выбрать главу

Кінець Дохлої Гієни

Нічне небо дихало, мінилося. Біля воріт стійбища палахкотіло вогнище, яке мало бути перепоною для хижих звірів. Біля вогнища сидів інкур. Він зрідка брав хмиз і кидав у вогонь. Тоді полум’я високо здіймалося над землею, і від цього мерхли зорі і небо провалювалося в безвість.

Зі свого захистку за горбом Рус пильно стежив за інкуром. Хто б то міг бути? Він необачно сидить спиною до степу, і лиця його не видно. Мабуть, покладається на собак. Собаки лежали потойбіч вогнища, їх розморило від жару, напевне, тому вони й не вчули Руса. Та ось інкур біля вогнища підвівся: йому вже незручно було брати хмиз. І Рус виразно побачив його лице. То був Дужий Вепр. Він сьогодні чомусь сам став на чати до вогнища. Рус знав, що ватаг мисливців не часто відбуває таку буденну варту. Здебільшого це буває, коли поблизу стійбища никають небезпечні хижаки. Але заступає він на чати не один, а прихоплює з собою й кількох мисливців. Зараз же Рус, окрім Дужого Вепра, нікого не бачив. Та й сам ватаг був надто необачний. Що б то могло означати? Мабуть, Дужому Вепрові просто забаглося отак уночі посидіти біля вогнища. Але що йому, Русові, обіцяє така зустріч? Колись вони приязно ставилися один до одного. А тепер?

Стежачи за Дужим Вепром, Рус обмірковував, як йому діяти? Час від часу позирав у бік Великої Ріки. У цю ніч буде добре видно вогонь на потойбічній скелі. Оп розкладе велике вогнище. Йому допомагатиме Іка. Тільки тоді Рус вийде зі свого захистку.

Ось і місяць провалився кудись за небокрай. Настав умовлений час. Нарешті там, де мала бути скеля, блимнуло. Спочатку було видно маленьку цяточку — неначе зайнялася нова зірка. Але та цятка з кожною миттю яскравішала й зростала. І ось уже нарешті стало добре видно, що то горить вогонь.

Рус звівся на повний зріст і вийшов з-за горба.

— Прудконогий Сайгак бажає удачі Дужому Вепрові! — гукнув щосили і рушив у бік стійбища.

Але тієї миті в повітрі засвистів спис і пролетів біля самісінької Русової голови. Дужий Вепр, напевне, не бачив у темряві Руса і кинув списа просто на голос. Рус упав на землю — важити далі життям було безглуздо. На цей раз, вважай, йому пощастило. Треба бути обережнішим. Він знову відповз за горб. А Дужий Вепр уже тримав у руках другого списа, ладен щомиті пожбурити його. Собаки теж посхоплювалися, і, наїжачені, оточили свого господаря.

Минув якийсь час. Ніщо більше не порушувало нічного спокою. Дужий Вепр почав заспокоюватись. То все, мабуть, привиділося йому. Прудконогий Сайгак? Де йому взятися? Він давно літає білим птахом над Великою Рікою.

І знову сів до вогнища, тільки цього разу вже лицем до степу. Собаки теж замовкли і вляглися поруч. Проте повного спокою ні в Дужого Вепра, ні в собак не було. Дужий Вепр кілька разів поривався йти за своїм списом, але якась внутрішня сила утримувала його. З думки не виходив Прудконогий Сайгак.

Раптом ненароком інкур повернув голову у бік Великої Ріки і тієї ж миті схопився на ноги. Там, за річкою, де мала височіти гостроверха скеля, горить вогонь! Хто запалив його в Краю Примар? Примарам не треба вогню. Вони його бояться. Таємницю вогню знають тільки боги інкурів та Провісник волі богів Зоуго. Розгубленість і переляк відбилися на його лиці.

А Рус не зводив з нього очей. Нарешті настав час діяти. Він зрозумів, що так збентежило інкура. Ось знову повітря розітнув свист списа, але на цей раз він летів у бік вогнища — його кинув Рус. Спис упав біля ніг Дужого Вепра, глибоко встромившись у землю. Інкур сахнувся і спритно вихопив із вогнища головешку. Він пізнав списа — то був спис Прудконогого Сайгака, з цим списом його виряджали у Край Примар.

І знову Дужий Вепр почув голос Прудконогого Сайгака:

— Дужий Вепр побачив вогонь за Великою Рікою. Той вогонь запалили Кривий Оп та Іка. А списа кинув Прудконогий Сайгак. То його спис, ти знаєш.

Рус на якусь хвильку змовк, щоб зважити, як вплинуть його слова на Дужого Вепра. А той неначе скам’янів від усього того, що відбувалося на його очах, і тільки головешка тремтіла в його руці.

— Дужий Вепр дозволить Прудконогому Сайгаку підійти до вогнища. Прудконогий Сайгак не примара, він не боїться вогню — він живий, — вів далі Рус. — І Кривий Оп, і Іка живі. Вони не перекинулися на білих птахів…

І тепер уже рішуче вийшов з-за горба, прямуючи до Дужого Вепра, який усе ще стояв нерушно. Йому назустріч вихопилися собаки, але на півдорозі знишкли і винувато замахали хвостами — вони пізнали свого. І разом з ним посунули до вогнища, навперебій облизуючи його руки.

Це ще більше спантеличило Дужого Вепра. Собаки теж не люблять примар, а тут… Він починав вагатися.